— Наші літаки промахнулися: кулемети фашистів стоять у цирку в Бадахосі, але не посеред арени, а під дахом.
— З казарми треба обстрілювати обережніше: вони замкнули там полонених.
Ще один голос, молодий, іронічний, з відчутним англосаксонським акцентом:
— Після бою на площі було велике пожвавлення. Я дивився вниз. З висоти п'ятсот метрів. Жінки були молоді й гарні, вони казали: "Хто цей гарний шотландець, що оп там, угорі?"
Шейд щось записував, коли нарешті прийшов Лопес, розмахуючи руками й стріпуючи гривою. Він важко сів, знову махнув руками й опустив їх, гучно ляснувши себе по стегнах, і, наче луна, пролунало кілька рушничних пострілів. Шейд вичікував, зсунувши свій маленький капелюх на потилицю.
— Вони просять попів? Гаразд, дамо їм попів! Але господи боже!..
— Це вони вимагають священиків, чи ви вимагаєте випустити заложників?
Лопес набрав вигляду людипи, яка за день надивилася всякого.
— Та це одне й те саме, друзяко! Розумієш, вони попросили священиків. Гаразд, це їхня справа. З іншого боку, ці негідники не бажають евакуювати жінок і дітей — ні наших, ні своїх. Вони добре знають, що так для них найкраще. Вони хочуть попів, гаразд, я знаю двох. Таких, які могли б підійти. Телефоную до Мадріда: мобілізуйте для мене цих двох чолов'яг, я приїду по них о третій годині. Вони гадають, що так легко знайти попа, який ще не втік! Приїжджаю до Мадріда. Спершу кудись запропастився Гер-ніко. Він був у себе в санітарному відділенні. Ну так ось! Я мав адресу одного попа, славний хлопець, він часто навідував нас у в'язниці, коли ми сиділи там у тридцять четвертому. Приходжу до нього з чотирма бійцями (ми у формі. Будинок католицький, вікна католицькі, стіни католицькі, швейцар католик, мешканці католики. На площа-динках сходів у всіх кутках гіпсові пречисті діви — просто бридота. Автомобіль ще не встиг зупинитися, як на всіх поверхах почали скімлити. Ці нікчеми подумали, що ми приїхали їх розстрілювати. Пояснюю швейцарові, в чому річ,— нічого не допомагає. Одне СЛОЕО, горезвісні "звірства"! А піп, побачивши автомобіль, накивав п'ятами через сад. На одного менше!
Площу вже не освітлював місяць. Як і скрізь, де бував Лопес, його голос чути було в усьому будинку.
— Тоді я їду шукати іншого попа. Я знав, що він підтримував зв'язок з головним штабом народного ополчення. Йду туди й застаю всіх офіцерів за обідом. Викликаю одного товариша й пояснюю йому, в чому річ. "Гаразд, дістану тобі попа на четверту годину". В мене ще роботи до дідька, поспішаю оббігати півміста, щоб роздобути боєприпаси. Рівно на четверту я повертаюсь. "Розумієш,— каже мені товариш,— піп був тут, коли ти приходив, він обідав з нами, але я хотів попередньо з ним поговорити. Здається, справа буде нелегка: він боїться". Цебто як — боїться? Мерзотники, навіть від своєї роботи ухиляються! Тоді мені пояснюють, що він канонік тутешнього собору. Уявляєш собі його ранг у духовній ієрархії? Якби він був сільським попом, то куди б менше вагався. А серед сільських попів я знайомих не маю; вони скульптурою не цікавляться! "Гаразд, скажи йому, що я хочу з ним поговорити. Якщо є бодай один шанс витягти дітей з цього бридкого пекла війни, то треба їх витягти". Я здихав від спраги. А в них у холодильнику було пиво. Біжу до кухні, відчиняю двері й бачу якогось чоловіка в брудній сорочці без коміра, в розстебнутому жилеті й смугастих штанях. Він відкручує крани з пивом (треба сказати, було страшенно жарко). Одне слово, з'ясувалося, що це і є його превелебність.
— Ще молодий?
— Погано поголений, і вся щетина сива. Досить кругленький. Загалом дуже неприємна пика, але руки просяться на картину. Я пояснюю йому, в чому річ. (Уявляєш собі — я!) Він відповідає мені цілих десять хвилин. Тут називають шарлатаном людину, яка говорить чверть години, коли досить тридцяти секунд; тож це й був шарлатан! Не пам'ятаю, що йому сказав, але він відповідає: "Впізнаю солдатську говірку!" Йому, либонь, сказали, що я в чинах. Я був у комбінезоні, без відзнак. "А ще офіцер!" — каже він, і це мені, сердешному скульпторові! Тоді я йому відповідаю: "Офіцер чи ні, але коли мені кажуть: іди он туди й воюй, то я йду. Ви священик, там є люди, яким ви потрібні, вас вимагають, а я хочу витягти звідти дітей. Підете ви чи ні?" Він замислюється й серйозно запитує: "Ви гарантуєте мені життя?" Це мене розлютило. Я кажу йому: "Коли я був тут дві години тому, то ви сиділи з бійцями за обідом, що ж, ви гадаєте, що в Толедо вас подадуть на вечерю?" Ми обидва сидимо на столі. Він підводиться і, поклавши руку на жилет, гордо заявляє: "Якщо ви вважаєте, що я можу врятувати бодай одне життя, то я їду!" — "Ну а тепер ви молодчина! Але якщо рятувати життя, то треба рятувати їх негайно. Автомобіль чекає внизу".— "Ви не гадаєте, що мені краще надягти комір і піджак?" — "Особисто мені начхати на це, але, мабуть, ті воліли б, щоб ви були в сутані".— "В мене нема тут сутани". Не знаю, чи він правду сказав, чи просто вирішив бути обережним; радше казав правду. Він зникає... Я спускають униз і застаю його біля автомобіля — з коміром, при краватці, в альпаговому піджаку, їдемо!
Довгий порив вітру приніс на площу запах гарива: сюди докочувався дим з Алькасару. Очищене від трупного смороду, місто, здавалося, змінилося.
— Нас зупиняли щохвилини для перевірки. "Було б важко виїхати з Мадріда",— сказав він; певне, ця думка давно його не покидала. Всю дорогу він силкувався пояснити мені, що, може, червоні мають рацію так само, як і білі,
то її більше, і дізнатися, як відбуватиметься побачення. "Дуже просто,— пояснюю я йому через кожну чверть години,— це буде, як з капітаном Рохо. Ми їх попередимо, що вп тут, відведемо вас до їхніх парламентерів, вам зав'яжуть очі й поведуть до кабінету полковника Москардо, який командує Алькасаром. А там уже виплутуйтесь, як зможете".— "До кабінету полковника Москардо?" — "Еге ж, до кабінету Москардо". Я йому пояснюю, що він повинен відмовити цим мерзотникам у розгрішепні, у хрещенні, якщо Москардо не захоче звільнити жінок і дітей.
— Він пообіцяв? — запитав Шейд.
— Мені байдуже. Якщо він схоче це зробити, то зробить, а як ні, то його обіцянка ні до чого. Одне слово, я все йому пояснив, як умів; либонь, пе дуже добре в мене це вийшло. Приїздимо до Толедо. Біля батареї я зупиняю автомобіль, хочу поговорити з капітаном. "Сто чортів тобі! — кричить капітан і стрибає на приступку; я не можу вставити ні слова.— Де ж снаряди? Нам обіцяли снаряди! Завтра ввечері в нас уже не буде боєприпасів!" Я кручусь, як вітряк, подаю знаки, щоб він замовк. Розумієш, хоч би скільки піп знав, він завжди знає надто багато. Куди там, капітан не замовкає! Нарешті цей телепень починає дещо розуміти. Я знайомлю їх: "Товариш священик". Капітан показує на башту Алькасару, яка почала обвалюватися, і від задоволення плеще себе по стегну. "Поглянь на кабінет Москардо!" — каже він і киває на велику трикутну тріщину. "Любий майоре (наші взаємини, як бачиш, уже досягли певної інтимності),— каже мені піп з виглядом затятого хлопчика, який твердо вирішив не йти до школи,— ось у цій руїні ви пропонуєте мені переговорити з полковником Москардо? Як же я дістанусь туди?" — "Виплутуйтесь, як знаєте! — впевнено репетує капітан.— Сам господь не зайшов би туди!" Усе йшло на краще. Зрештою вдалося йому втовкмачити, що ми зуміємо домовитися з Москардо. Я дав йому трьох охоронців, і він зараз спить без задніх ніг.