Мануель згадав випадок, який став легендою полку. Хімепес, вилізши на капот "форда", втовкмачував бійцям, що вишикувалися в каре перед його автомобілем, інструкції про захист від повітряного бомбардування; того ранку ворожа ескадрилья, яка щойно прибула з Італії, вилетіла з Та-лавери на Толедо. "Авіаційна бомба вибухає, як водограй". Обличчя бійців скривилися: сім бомбардувальників у супроводі винищувачів шикувалися в повітрі, готуючись пролетіти над площею. Полковник недочував, але бійці добре чули гул моторів. "Нагадую вам, що в цьому випадку і страх, і відвага однаково марні. Все, що лежить нижче одного метра, залишиться неушкоджене. Якщо рота лягла на землю, то бомба може вбити тільки тих, на кого вона впаде".— "І то добре!" — думали бійці, позираючи на небо, де наростав гул моторів. Потрібен був увесь авторитет Хіменеса, щоб бійці одразу ж не попадали на землю. Всі знали, як він узяв готель "Колумб". Вони підвели обличчя вгору, Мануель, не зрушивши з місця, показав великим пальцем на небо. "Лягай!"—крикнув Хіменес. А що ця вправа була добре відшліфована ополченцями, то все каре вмить зникло. Перший ворожий бомбардувальник, не бачачи в прицілі людей, скинув свої бомби навмання над селом, решта літаків приберегли свої бомби для Толедо. В усьому каре поранило тільки одного бійця. Відтоді ополченці Хіменеса перестали боятися літаків.
— Дивна штука війна; навіть для найбезжаліснішого полководця вбивство — проблема економії: витратити якнайбільше заліза й вибухівки, щоб зберегти якнайбільше живого м'яса. А в нас заліза небагато...
Мануель здогадувався, що все, починаючи з іспанського піхотного статуту (вкрай заплутаного) й до посібників Клау-зевіца та спеціальних французьких журналів, було тільки військовою граматикою; Хіменес же був живою мовою війни. За селом запалювалися перші вогні ополченців. Хіменес дивився па них з любов'ю й прикрістю.
— Нема потреби обговорювати недоліки бійців. З того часу, відколи людям забаглося битись, криза армії — це криза командування. Я служив у Марокко. Ви гадаєте, що маври такі вже чудові, коли вони приходять до казарм? Звісно, легше створити армію при військовій дисципліні. Звісно, нам доведеться запроваджувати республіканську дисципліну в усіх наших з'єднаннях або ж перестати існувати. Але й тут не впадайте в оману, друже мій: наша криза — це все ж таки криза командування. Наше завдання важче, ніж завдання ворога — от і все... Те, що організують ваші друзі, пани комуністи,— хто би мені сказав рік тому, що я радо прогулюватимусь з більшовиком! — те, що організують ваші друзі, П'ятий полк,— це якщо ще й не рейхсвер, то все ж таки серйозна справа. Але чим він буде озброєний, коли перетвориться на військовий корпус?
— До Барселони приплив мексіканський корабель.
— Двадцять тисяч рушниць... Майже нема літаків... Майже нема гармат... Кулемети... Ви самі бачили, що па нашому правому фланзі по одному кулеметові на три роти. Під час атаки вони позичають його одна в одної. Зараз боротьба ведеться не між марокканцями Франко й нашою армією, якої більше не існує, а між Франко й організацією нової армії. На жаль, бійцям ополчення залишається тільки гинути, щоб виграти час. Але звідки ця нова армія візьме рушнпці, гармати, літаки? Ми створимо армію швидше, ніж промисловість.
— Рано чи пізно,— мовив рішуче Мануель,— ми отримаємо радянську допомогу.
Хіменес похитав головою й мовчки ступив ще кілька кроків. Тепер він не просто прогулювався з більшовиком. Він уже нічого не сподівався від Франції, від якої раніше чекав усього. Тож невже тільки росіяни зможуть урятувати його країну?
Останнє сонячне проміння миготіло довкола цієї поголеної голови з великим хрестом англійського пластиру. Мануель дивився, як спалахували вогні ополченців; у темряві, що насувалася, вкрай марними здавались вічні зусилля людей, яких поступово огортала сутінь землі.
— Росія далеко...— сказав полковник.
Дорогу, по якій вони йшли, бомбардувала вдень фашистська авіація. І ліворуч, і праворуч від неї лежали бомби, що не вибухнули. Мануель підняв одну з них обіруч, відгвинтив ударник, знайшов надруковану на машинці цидулку й простяг її Хіменесу, той прочитав по-португальському: "Товариші, ця бомба не вибухне. Поки що все".
Це був уже не перший випадок.
— Усе ж такп,— сказав Мануель. Хіменес не любив виказувати свої почуття.
— Як ви повелися з Альбою? — спитав він. Мануель розповів йому про свою розмову з ним. Здавалося, скелі знову поверталися до скніння, з якого
їх вивело денне світло. Щоразу, коли обриси стрімчаків викликали в полковника спогади дитинства, він думав про свою юність.
— Незабаром вам самому доведеться працювати з молодими офіцерами. Вони хочуть, щоб їх любили. Це природно для людини. І це добре, але тільки в тому разі, якщо ви поясните їм, що офіцера слід любити за якості його командування — справедливість, дійовість, талановитість,— а не за особисті чари. Друже мій, ви розумієте, що означає: офіцер ніколи не повинен "спокушати"?
Мануель слухав його, згадував про вождя революції; він думав про те, що бути улюбленим, не спокушаючи,— прекрасна доля людини.
Вони наближалися до села, його пласкі білі будинки ліпились до виїмки в скелі, як лісові блощиці до дупла дерева.
— Небезпечно хотіти бути улюбленим,— сказав Хіменес напівжартома, напівсерйозно. Вони мовчки йшли далі. Високий підбор на його кульгавій нозі постукував по камінню. Цвірчання комах затихло.
— Бути ватажком — у цьому більше шляхетності, ніж у тому, щоб бути просто індивідуумом,— провадив полковник.— Це куди важче...
Вони прийшли до села.
— Salud, хлоп'ята! — крикнув Хіменес у відповідь на привітання. Ополченці розташувалися на східній околиці села, яке майже всі його жителі покинули. Обидва офіцери пройшли через село. Навпроти церкви стояв замок із зубчастим муром.
— Скажіть, полковнику, чому ви їх називаєте хлоп'ятами?
— А як ще їх називати — товаришами? Не можу. Мені шістдесят років, не випадає, мені здається, що я розігрую комедію. Тому я їх кличу "хлоп'ята" або "діти мої" — і все гаразд.
Вони проходили повз обгорілу церкву. З розчиненого порталу доносився запах льоху й застиглого гарива. Полковник зайшов до церкви. Мануель озирав її фасад.