Вони йшли по проїжджій частині, ведучи солдатів; попереду по хідниках крокували патрулі, які на кожному перехресті, перш ніж іти далі, стріляли в глиб вулиці. Електричні ліхтарі ще не було погашено; неонові вивіски горіли яскравіше за досвіток, що займався. Негус повернувся до товаришів.
— Певне, вони пас помітили. Треба їх обійти й напасти на них зненацька.
Вони побігли безгучно: майже всі були в альпаргатках. Вони засіли в під'їздах будинків на одній з вулиць, що перетинала Діагональ: то був квартал багатіїв з гарними, глибокими під'їздами. На деревах бульвару сиділи птахи. Кожен бачив навпроти себе по той бік бульвару нерухомого товариша з револьвером у руці.
Поступово безлюдний бульвар наповнювали розмірені кроки. Один анархіст упав: у нього пальнули з вікна. З якого саме? Військо заколотників уже було за п'ятдесят метрів. Мабуть, із-за ґратчастих віконниць видно було двері будинків, що по той бік бульвару. Причаївшись у під'їздах безлюдної вулиці, що виповнювалась розміреним тупотінням військ, анархісти чекали, що їх перестріляють з вікон, як ляльок у тирі.
Залп патруля. Кулі пролетіли наче сарана; патруль рушив уперед. Тільки-но військо порівнялося з вулицею, з усіх під'їздів залунали револьверні постріли.
Анархісти стріляли непогано.
— Вперед! — крикнули офіцери. Але вони закликали своє військо не на бій з тими, хто засів у під'їздах будинків на цій вулиці, а до центру міста: всьому свій час. Сховавшись за скульптурні прикраси монументального під'їзду, Негус бачив тільки ноги солдатів. Не видпо було жодної рушниці: всі вони були піднесені вгору, і солдати стріляли з них на ходу; раз по раз миготіли в колоні цивільні штани: в них ішли прихильники фашистів.
Пробігли патрулі ар'єргарду, і тупіт ніг затих. Негус зібрав своїх товаришів і повів на іншу вулицю. Те, що вони робили, не давало ніякої користі. Мабуть, серйозний бій відбудеться в центрі міста, на площі Каталонії. Слід би вдарити по цьому війську з тилу. Але як?
На попередньому місці вони залишили невеликий загін. Либонь, це було надто ризиковано... Вони забрали з собою ручний кулемет.
Пробіг робітник з револьвером у руці.
— Озброюють народ!
— Наших теж? — спитав Негус.
— Кажу тобі: озброюють народ!
— Анархістів також? Робітник не озирнувся.
Негус розшукав кав'ярню й зателефонував до редакції газети анархістів. Народ справді озброювали, але анархісти досі отримали тільки шістдесят револьверів. "Що ж, знову доведеться йти самим добувати собі зброю на військові кораблі".
Прогудів заводський гудок. Як у дні, коли вирішувалися скромні долі. Як у дні, коли Негус і його товариші, почувши цей гудок, квапливо йшли вздовж нескінченних сіро-жовтих стін. Такого самого ранку, при світлі тих самих електричних ліхтарів, які, здавалося, були підвішені до трамвайного проводу. Другий гудок. Десятий... Двадцятий...
Сотий.
Увесь гурт застиг посеред вулиці. Жоден з товариптів Негуса ніколи не чув більше п'яти гудків, що пролунали б один за одним. Як колись іспанські міста, яким загрожував ворог, здригалися від бамкання дзвонів усіх своїх церков, так барселонський пролетаріат відповідав на залпи заколотників за-сапаним сполохом заводських гудків.
— Пуїг на площі Каталонії! — крикнув якийсь чоловік, що біг у центр міста; за ним бігли ще двоє. Вони мали рушниці.
— А я думав, що він іще не вийшов з лікарні,— сказав Негусів товариш.
Гудки, зливаючись водно, вже не нагадували прощальне привітання кораблів, що відпливають; тепер здавалося, що то з якоря знімається цілий повсталий флот.
— Ми самі роздамо зброю,— сказав Негус, дивлячись на свій загін і ручний кулемет.
Він злобливо посміхався; між чорними вусами й бородою випиналися вперед зуби. Завивання заводських гудків, то протяжливе, то уривчасте, наповнювало будинки, вулиці, повітря ії усю затоку до самих гір.
Війська з казарми Парку, як і всі інші, теж ішли до центру міста.
Пуїг у чорній фуфайці з трьомастами ополченців займав площу; він був серед них найнижчий і найкремезніший. Тут були не тільки анархісти: понад сто чоловік отримали рушниці з розданих урядом. Ті, хто не вмів стріляти, просили пояснити їм, як користуватися рушницею. "Приватна власність тут ні до чого",— сказав Пуїг, роздаючи зброю найкращим стрільцям під загальне схвалення.
Солдати наближалися пайширшим проспектом. Пуїг розставив своїх людей на всіх вулицях на протилежному боці площі. Підійшов Негус зі своїми товаришами й ручним кулеметом, але тільки він сам умів з нього стріляти. Не було чути нічогісінько — ні біііців народного ополчення, взутих у альпаргатки, ні трамваїв, пі навіть тупотіння солдатів, що були ще далеченько від площі. Відтоді, як замовкли гудки, над Барселоною зависла насторожена тиша.
Солдати йшли з рушницями напоготові під величезними рекламними панно готелю й парфюмерії. "Реклама — це вже минуле?" — думав Пуїг. Усі анархісти почали цілитися.
Перша шерега солдатів — у цивільних штанях — відкрила пальбу по одній з вулиць і розвернулась під зграєю білих голубів, що злетіли; кілька голубів упало на землю. Друга шерега обстріляла іншу вулицю й собі розвернулась. Пуїгові бійці теж стріляли зі своїх сховків, але не так, як Негусові бійці, що обстрілювали лише частину вулиці, а сконцентрованим вогнем: площа була невелика. Перша шерега кинулась бігти вперед, але її зустрів несамовитий вогонь Негусового ручного кулемета, і вона відринула, залишивши за собою хвилясту лінію розпростертих і скорчених тіл, наче викинуті па берег хвилею мушлі.
У вікнах готелю люди без піджаків (цивільні чи солдати?) вітали чужоземних спортсменів, що приїхали на робітничу олімпіаду. Знову заводський гудок.
Робітники кинулися навздогін солдатам.
— На місця! — горлав Пуїг, розмахуючи своїми куцими руками. Його ніхто не чув.
Не збігло й хвилини, як третина тих, що кинулися вперед, уже лежала на землі, скошена кулями: тепер солдати поховалися в під'їздах бульвару, а робітники опинилися в тому становищі, в якому п'ять хвилин тому були солдати. В глибині площі — трупи й поранені в хакі, спереду — трупи й поранені в темних і синіх комбінезонах; між ними — забиті голуби. Над усім цим знову завили двадцять гудків, протинаючи спекотне повітря.