Літак знову спікірував.
Простір звужувався: небо зникло, літак летів під хмарами; простору більш нема — тільки Алькасар.
Толедо був ліворуч, і під кутом спуску обрив над Тахо було видно виразніше, ніж усе місто й навіть Алькасар, звідки й далі стріляли. Наводчики Алькасару були офіцери артилерійської школи. Але найнебезпечнішим ворогом для літака були ворожі винищувачі.
Толедо поступово ставав горизонтальним. Він і далі в цю хвилину зберігав таку дивну декоративність; і знову його перетинали довгі скісні стовпи диму пожежищ. Літак почав кружляти над Алькасаром.
Яструбині кола були потрібні для точного прицілу по фортеці — обложники перебували надто близько, але кожне зайве коло давало ворожим винищувачам виграш у часі. Літак летів па висоті триста метрів. Унизу, перед Алькасаром, роїлися мурашки в круглих білих сомбреро.
Марчеліно прочинив люк, узяв приціл і пролетів далі, не скинувши бомби, перевірив приціл — приціл був правильний. Алькасар був маленька мішень, і Марчеліно, побоюючись розсіювання легких бомб, вирішив скинути лише важкі; він не подав ніякого сигналу, іі екіпаж чекав. На другому колі пілот отримав сигнал завернути. Хмарки зенітних снарядів дедалі наближалися.
— Контакт! — крикнув Марчеліно.
Віп стояв у кабіні в комбінезоні, без пояса і виглядав досить всзграбним. Марчеліно не зводин очеіі з Алькасару. Цього разу він широко розчипив люк і присів: зі свіжого повітря, що наповнило літак, усі зрозуміли, що бій почався.
Алькасар повернувся, виплив назустріч. Марчеліно, тепер лежачп долілиць, підвів руку, рахуючи секунди. Під літаком промчали круглі сомбреро. Здавалося, рука Марчеліно рвонула завісу. Алькасар промчав — кілька зепітнпх снарядів промайнули над ним, наче його супутники,— повернувся й поплив па захід. Посередині головного подвір'я здійнявся стовп диму. Бомба?
Пілот далі летів по колу, наближаючись до Алькасару по дотичній. Бомба впала посеред подвір'я. Снаряди з Алькасару супроводжували літак, що вдруге пролетів над ним, скинув ще одну важку бомбу, віддалився й знову наблизився. Цього разу піднята рука Марчеліно не опустилася: па подвір'ї щойно з'явилися білі простирадла — Алькасар здавався.
Хайме й Поль з радощів стусали один одного. Весь екіпаж тупотів ногами в кабіні.
В хмарах з'явилися ворожі винищувачі.
Розділ четвертий
У комендатурі, колишньому пансіонаті, перетвореному на казарму, Лопес, хоч і приязно, але дещо грубувато, закінчував допит утікачів з Алькасару: жінки-заложниці, що втекла з фальшивою перепусткою, отриманою від зброяра, який також утік, і десятьох солдатів, ув'язнених у перший день заколоту, яким пощастило стрибнути в рів.
Жінка була міцна, чорнява, років сорока, з круглим носом і дуже жвавими очима, помітно виснажена.
— Скільки вас було? — спитав Лопес.
— Не можу вам сказати, пане командир. Адже ми не всі були разом, в'язні сидять і тут і там. У нашому льоху було чоловік з двадцять п'ять, але це був, так би мовити, лише один гурт...
— Ви мали що їсти? Жінка подивилася на Лопеса.
— Навіть чимало...
Перед комендатурою пройшли селяни з великими дерев'яними вилами, схожими на канделябри, на лівому плечі й з рушницями під правою пахвою. Слідом за ними до Толедо входив багатий врожай, що його тягли воли з прикрашеними дроком рогами.
— Тут пускають чутки, що в Алькасарі нема чого їсти.
Не вірте цьому, пане командир. Конина й поганенький хліб, але все ж таки є що їсти. Я вже що бачила, те бачила. Я на цьому розуміюсь краще за чоловіків. Я ж власниця заїзду. Еге ж, їжа в них є!
— Аз літака їм скидають шинку й сардини! — крикнув один із солдатів-утікачів.— Щоправда, шинка тільки для офіцерів: нам її не давали жодного разу. В такий часі Хіба не прикро? І гвардійці ще залишаються з ними!
— Що ж ти хочеш, щоб гвардійці зробили, синку? — мовила жінка.
— Ну так, як ми!
— Еге ж, але ти ось що мені скажи,— спитала вона повільно,— ти ж бо, либонь, нікого не вколошкав у Толедо?
Те саме думав і Лопес: коли влада перебувала в руках правих, цивільні гвардійці були знаряддям розправи в районі Толедо; і тепер вони боялися, що ті, хто їх упізнає, не зважать на умови здачі.
— А дружини фашистів?
— Ну, ці!..— мовила жінка.
Обличчя її, сповнене шанобливості, коли вона розмовляла з Лопесом, нараз змінилося.
— Що з вами, чоловіками?.. Чого ви так боїтеся зачепити жінок? Не кожна з них ваша мати! Вони ж не побоялися поводитися з нами гірше, ніж чоловіки! Якщо на вас жінки нагонять стільки страху, то дайте бомби нам!
— Ти не зможеш кинути їх,— сказав Лопес, схвильовано всміхаючись.
Він звернувся до двох журналістів, що зайшли до комендатури із записниками в руках:
— Ми запропонували евакуювати всіх, хто не бере участі в бою, але заколотники відхилили нашу пропозицію. Вони кажуть, що їхні дружини бажають залишитися з ними.
— Ах, так? — озвалася жінка.— А та, яка щойно народила, теж хоче залишитися? І та, яка ледь була не застрелила свого чоловіка з револьвера, також хоче лишитись? Щоб іще раз стрельнути в нього, чи не так? А та, що без угаву виє на місяць, божевільна, мабуть, теж хоче зостатися там?
— І нічого не можна вдіяти, щоб їх не чути! — мовив одип солдат. Він вів далі, гарячково затуляючи кулаками вуха.— Весь час їх чуєш! Увесь час!
— Товаришу Лопес! — крикнув хтось із коридора.— Телефонують з Мадріда.
Занепокоєний Лопес збіг униз. Він любив романтику, але не страждання і, дивлячись на Алькасар, що, переповнений ненавистю, бовванів угорі, де на внутрішніх подвір'ях розстрілювали й де жінки народжували дітей, починав шаленіти.
Якось уранці, не бачачи жодного обличчя, він почув з Аль-касару крики: "Ми хочемо здатися! Ми хочемо..." Потім пролунали постріли, й усе затихло.
Він виклав по телефопу все, про що зумів дізнатися,— не так уже й багато.
— Одне слово,— сказав він,— нема сумніву, що ми повинні врятувати цих людей!
— Фашисти беруть заложників по всій Іспанії.
Лопес погано чув: на подвір'ї якийсь офіцер грав на фортепіано, що стояло прямо на бруківці; з грамофона линула старовинна румба, а гучномовець поряд викрикував фальшиві вісті.
Голос з Мадріда прозвучав голосніше: