— В Марокко тільки дванадцятитисячна армія,— докинув Варгас.
— За сорок тисяч ручаюсь. Ніхто тут не звертав уваги на зв'язок високого духівництва ісламу з Муссоліні. Постривайте, Францію і Англію чекають сюрпризи. А якщо марокканців буде замало, любий друже, то вони пришлють італійців.
— А чого, на вашу думку, хоче Італія? — спитав Маньєп.
— Важко сказати. Очевидно, вона прагне контролю над Гібралтаром, тобто можливості машинально перетворити будь-яку англо-італійську війну на війну європейську, при-, мусивши Англію вести цю війну силами одного зі своїх союзників. Під час відносного роззброєння Англії Муссоліні волів би зіткнутися з нею віч-на-віч, але переозброєння Англії докоріпно змінює італійську політику. Однак усе це тільки здогади доморослих дипломатів. А ми стоїмо перед тіш фактом, що армія Фрапко — моторизовані колони, озброєні
Військовий заколот (ісп.).
ручпимп кулеметами підрозділи, італо-німецьке командування, італо-німецька авіація,— яка спирається на Португалію й отримує допомогу від двох фашистських країн, спробуй штурмувати Мадрід. Щоб забезпечити собі спокій у тилу, вона вдасться до масового терору, як це вона вже зробила в Бадахосі. Що ми практичпо зможемо протиставити ціп другій війні, яка не має нічого спільного з війною па Сьєр-рі — ось питання.
Гарсіа підвівся з крісла, підійшов до Маньєна; його кін-часті вуха виразно вимальовувались у світлі настільної лампи.
— Для мене, пане Маньєп, питання стоїть дуже просто: народний рух, свідками якого ми є, або революція, або навіть повстання утримують перемогу тільки з допомогою методів, протилежних тим засобам боротьби, які цю перемогу здобули. А часом і почуттям. Подумайте про це й перевірте на власному досвіді. Адже я сумніваюсь, що ви створили свою ескадрилью на основі самого лише братерства. Апокаліпсис хоче всього, хоче негайно; завзяття домагається малого — повільно й з труднощами. Небезпека полягає в тому, що в кожній людині живе потяг до апокаліпсиса. Й у боротьбі цей потяг неминуче призводить до поразки, і з досить простої причини: за своєю природою апокаліпсис не має майбутнього. Навіть коли він запевняє, що воно в нього є.
Гарсіа сховав люльку в кишеню й сумно сказав:
— Наше скромне призначення, пане Маньєн,— організувати апокаліпсис.
АПОКАЛІПСИС У ДІЇ І
Розділ перший
Гарсіа підійшов до колишньої крамнички, де тепер розмістився один з командних пунктів Толедо; ніс і люлька випереджали його.
Праворуч від дверей висіла велика фотографія, вирізана з ілюстрованого журналу: заложники, що їх фашисти погнали до фортеці Алькасар; республіканські війська повинні вбезпечпти їх, коли вони візьмуть тамтешні підземелля. "Жінка X., дівчина X., дитина X.". Ніби бійці під час бою зможуть згадати їхні обличчя. Гарсіа відчинив двері й зайшов. Після яскравого сонця, голих тулубів і мексіканськнх сомбреро йому здалося, що в крамничці стояла непроглядна темрява.
— По нас стріляє батарея! — кричав хтось.
— Яка батарея, Негусе?
— Наша.
— Я сказав їм по телефону: у вас недольоти! Офіцер відповів: "Мені набридло стріляти по своїх. Я змінив приціл".
— Це виклик найсвященнішим принципам цивілізації,— озвався чийсь обурений голос з відчутним французьким акцентом.
— Ще один зрадник,— з прикрістю й утомою в голосі тихо мовив капітан, обличчя якого Гарсіа почав розрізняти в мороку. Потім він звернувся до лейтенанта: — Візьміть двадцять чоловік, кулемет і вирушайте туди.— І нарешті до секретаря: — Повідомте про все полковника.
— До цього негідника з батареї,— сказав Негус,— я послав трьох товаришів, вони з ним порахуються.
— Я вже його змістив, і якби ФАІ знову не послала його туди...
Гарсіа не розчув кінця фрази. Щоправда, тут стояв не такпй великий шарварок, як надворі. Час від часу лунали вибухи, мовби відбиваючи такт "Польоту валькірій", що долинав з гучномовця на площі. Його очі призвичаїлись до темряви, і він розгледів капітана Ернандеса. Він скидався на іспанських королів із знаменитих портретів, що всі нагадують Карла V у юності; позолочені зірочки на його комбінезоні ледь блищали в пітьмі. Довкола нього на стіні поступово виступали з мороку рівні плями, що оточували його ореолом, як на деяких статуях іспанських святих: підошви й колодки шевця. Вони залишились у крамничці. Поряд з капітаном стояв анархіст-барселонець Сільс.
Нарешті Ернандес помітив Гарсіа з люлькою в кутику всміхнених губ.
— Майор Гарсіа? Мені телефонували з військової розвідки.
Ернандес потиснув йому руку і повів його надвір.
— Що ви збираєтесь робити?
— Кілька годин іти з вами, якщо ви дозволите. Потім побачимо...
— Я вирушаю в Санта-Крус. Ми випробуємо динаміт на корпусах військового управління...
— Ходімо.
Негус, який ішов за ними, дивився на Гарсіа із симпатією: нарешті посланець з Мадріда був із приємною пикою. З кумедними вухами, кремезний і не надто скидався па буржуа. Гарсіа ходив у шкірянці. Поряд з Негусом, жваво жестикулюючи, ішов чоловік увесь із сухожиль, з кучерявим сивим чубом, в альпаговому піджаку, в галіфе й чоботях — капітан Мерсері, якого Маньєн направив у військове міністерство і якого залишили в розпорядженні військового командування Толедо.
— Товаришу Ернандес,— крикнув хтось із крамниці,— лейтенант Ларрета телефонує, що той офіцер з батареї втік.
— Хап він замінить його.
Ернандес з огидою стенув плечима й переступив через швацьку машинку, що лежала посеред вулиці. Всі пішли слідом за ним.
— Хто ж тут командує? — спитав Гарсіа з ледь чутною іронією в голосі.
— А хто, па вашу думку, може тут командувати? Всі... І ніхто... Ви посміхаєтесь?
— Я завжди посміхаюсь, у мене такий тик. Хто віддає накази?
— Офіцери, божевільні, делегати політичних організацій — усіх одразу ж і не згадаєш...
Ернандес говорив без ворожості, але з понурою гримасою, яка згинала рівну рису його чорних вусів над ледь відкопиленими губами.
— Які взаємини між кадровими офіцерами й політичними організаціями? — запитав Гарсіа.
Ернандес подивився на нього, не промовивши жодного слова й навіть не кивнувши йому, ніби ніщо не могло передати, наскільки ці взаємини катастрофічні. В яскравому сонці проспівали півні.