Дві, три... Не видно, що відбувається ззаду. Він зазирнув у отвір для кулемета: на землі кілька чоловік бігли з піднятими руками — цілком імовірно, вони збігали з пасипу. П'ять, шість... Зенітні кулемети відкрили вогонь по літаках. Сім, вісім — як усе забігало внизу! — дев'ять: під оглушливий вибух двадцяти червоних цяток, що спалахнули водночас, усе зупинилося. А літак летів собі далі, ніби це зовсім його не обходило.
Літаки кружляли, знову підлітаючи до дороги. Коли вибухали бомби Скалі, літак Маньєна повертався, і Даррас у диму, який розсіювався, виразно бачив, що чимало ваговозів лежали перекинуті догори колесами. За винятком червоних спалахів бомб, смерть, здавалося, не причетна була до цього видовиська: він бачив тільки, як дорогою біжать плями кольору хакі під білими цятками тюрбанів, наче сполошені мурашки, які квапливо несуть до сховків свої яйця.
Найкраще все бачив Сембрано: перший з "дугласів" летів позад останнього літака інтернаціональної ескадрильї, замикаючи коло. Він знав куди більше, ніж Скалі, про битву народного ополчення в Естрамадурі; воно нічого не могло вдіяти, йому могла допомогти тільки авіація. Він знову летів над дорогою, щоб бомбардири, в яких залишився запас легких бомб, могли розбити ще кілька ваговозів. Моторизовані війська були головною силою фашистів. Але треба було до появи ворожої авіації наздогнати голову колони, яка рухалася до Медельїна.
На полях підстрибнули й перекинулися ще кілька ваговозів. Тільки-но їх скидало з дороги, за ними витягувались довгі тіні, тож їх видно було тільки тоді, коли вони лежали розбиті, наче рибини, які спливають на поверхню води, коли їх оглушить динамітом.
Пілоти мали вдосталь часу, щоб точно визначити свої позиції над дорогою. Тіні потрощених ваговозів тяглнсь і спереду і ззаду колони, скидаючись на бар'єри.
"Доведеться Франко добряче попотіти, перш ніж віп дасть собі з цим раду",— подумав Сембрано, відкопиливши нижню губу, і взяв курс на Медельїн.
Залишившись у душі пацифістом, він бомбардував влучніше, ніж будь-хто з іспанських пілотів; тільки для того щоб заспокоїти своє сумління, він спускався дуже низько, коли бомбардував сам: небезпека, якій він піддавав себе і якої шукав, розв'язувала його етичну проблему. Він від природи був відважний, як Марчеліно, як багато сором'язливих людей. Якщо ваговози вже в місті, думав він, їх слід буде розгромити, а якщо вони ще не доїхали до міста, то для порятунку ополченців їх теж треба буде розгромити. Він летів до Медельїна зі швидкістю двісті вісімдесят кілометрів на годину.
Ваговози, що утворили голову колони, тепер стояли на площі в затінку. Вони не наважувалися розбрестись — містечко належало республіканцям. Сембрано спустився якомога нижче, а слідом за ним — і решта п'ять літаків.
Сонце вже стояло низько, відкидаючи на вулиці містечка густі тіні. Але з висоти трьохсот метрів можна було розгледіти кольори будинків — сомон, світло-голубий, фісташковий — і обриси ваговозів; деякі з них сховалися на вулицях, що прилягали до площі.
Один "дуглас" летів назустріч Сембрано замість того, щоб летіти слідом за ним. Мабуть, пілот вибився зі строю.
Літаки зайшли на перше коло, захоплюючи площу Медельїна. Сембрано згадав, як він уперше бомбардував разом з Варгасом, тепер начальником штабу, і як робітники Іїень-яррої, оточеної фашистами, подаючи сигнали республіканським льотчикам, вивісили у вікнах і розстелили на подвір'ях свої занавіски, коци, свою найкращу тканину.
Скинуті бомби блимнули па сонці й зникли, помчавши самостійно, паче торпеди. З диму, що затягнув площу, вирвалися з оглушливим гуркотом густі руді язики полум'я. В найвищому полум'ї в клубах коричневого диму вигулькнув білий димок; у повітря злетів і впав у різнобарвну хмарку крихітний чорний силует ваговоза. Сембрано, вичікуючи, поки розсіється дим, зиркнув уперед і знову побачив "дугласа", який вибився зі строю, та ще два інших літаки. У їхній ескадрильї було тільки три "дугласи", разом з його: отже, не могло бути поперед нього їх аж три.
Він наказав сигналами вишикуватися в бойовий порядок.
Стурбований тим, що коїлося на землі, він уперше подивився на зустрічні літаки: це були не "дугласи", а "юн-керси".
Саме цієї миті Скалі вважав авіацію мерзенною зброєю. Відтоді, коли він побачив, як утікали марокканці, йому хотілося повернутися на аеродром. Проте вій, наче кіт, вичікував, коли під прицілом з'явиться площа (в нього залишилися дві п'ятдесятикілограмові бомби). Байдужий до зенітних кулеметів, він почував себе водночас і суддею, і вбивцею, до того ж бути вбивцею здавалось йому не так огидно, як суддею. Шість "юнкерсів", три попереду (ті, що їх бачив Сембрано) й три трохи нижче, вивели його із задуми.
"Дугласи" намагалися уникнути сутички: зі своїм жалюгідним кулеметом біля пілота вони аж ніяк не могли вступити в бій з німецькими літаками, озброєними трьома кулеметами найновішого зразка. Сембрано завжди вважав швидкість найкращим засобом захисту бомбардувальників. І справді, всі три "дугласи", наддавши газу, полетіли по кривій, а тпм часом три бомбардувальники інтернаціональної дивізії атакували трьох нижніх "юнкерсів". Три проти шести; на щастя, проти шести без винищувачів. Завдання було виконано; тепер слід було, не встряючи в бій, летіти геть. А Маньєн вирішив атакувати знизу "юнкерси", що летіли під ним, вважаючи, що їх виразно буде видно на синяві неба, а його літаки будуть майже непомітні на тлі полів. Решта три "юнкерси", може, не встигнуть вишикуватися для бою. Він теж набрав найбільшу швидкість.
Нижні літаки наближались, задраєні, наче підводні човни, їхні бойові башти висіли, мов маятники, між обтічниками шасі. Один з них ще завертав, і льотчики інтернаціональної ескадрильї виразно бачили його антену й над кабіною профіль заднього кулеметника. Гарде вичікував у своїй передній бойовій башті з рушницею за плечима, схожою на дитячу іграшку. Він сидів так далеко від товаришів, що ті його не чули, тож він показував на "юнкерси" пальцем і махав лівою рукою. Маньєн ще стояв поряд з Даррасом і бачив, як вони збільшувались і збільшувались, мовби розбухаючи.