Поранений гвардієць виправдовувався, задихаючись дедалі дужче, наче викинута на берег рибина. Мануель подумав, що він, можливо, й не винен: сина розстріляли до допиту матері, і тепер вона скрізь бачила його вбивць. Гвардієць твердив про свою відданість республіці. На поголених щоках його сусіди виступив піт; краплі покотилися обабіч настовбурчених вусів, і це життя, що крапля за краплею проступало на непорушному обличчі, здавалося самочинним життям страху.
— Ви приїхали, щоб приєднатися до нас? — спитав голова.— І вам нема чого розповісти нам про ворога?
Він обернувся до третього гвардійця, який досі ще не сказав ні слова. Той пильно подивився на голову, давши всім зрозуміти, що звертається тільки до нього.
— Послухайте. Ви — офіцер, хоч ви й з ними. Мені остогидло все це вислуховувати. Ось мій квиток фалангіста Сеговії номер сімнадцять. Звісно, ви, мабуть, мене розстріляєте, гадаю, зробите це ще сьогодні. Але перш ніж померти, я хотів би отримати задоволення — побачити власними очима, як розстріляють цих двох негідників. У їхніх кишепях лежать такі самі квитки за номерами шість і одинадцять. Вони викликають у мене огиду. Тепер я звертаюсь до вас, як солдат до солдата: накажіть їм замовкнути або виведіть мепе звідси.
— Ви тільки погляньте на нього, який гордій,— озвалася бабуся,— а дітей убиває!..
— Яз вами! — крикнув голові поранений цивільний гвардієць.
Голова стежив за офіцером, який тільки-но говорив: приплюснутий ніс, м'ясисті губи, короткі вуса, кучерявий чуб — обличчя з мексіканського кінофільму. Голові на мить здалося, що офіцер зараз дасть ляпаса пораненому гвардійцеві, але цього не сталося. Його руки не були схожі на руки жандарма. Може, фашисти вкорінили своїх людей у цивільну гвардію, як у казарму Ла-Монтанья?
— Коли ви вступили до цивільної гвардії?
Офіцер не відповів: він уже був байдужий до військового трибуналу.
— Я з вами! — знову заволав поранений гвардієць, і вперше його голос прозвучав переконливо.— Кажу ж вам, я з вами!
Мануель прийшов на площу лише після того, як пролунав залп взводу. Трьох гвардійців розстріляли на сусідній вулиці; їхні тіла впали долілиць: голови на осонні, ноги в затінку. Малесеньке пухнасте кошеня тицяло вусиками в калюжу крові біля офіцера з приплюснутим носом. Підійшов сільський хлопець, відігнав кошеня, намочив указівний палець у крові й став писати на стіні. Мануель, якому до горла підкочувався клубок, стежив за його рукою: "Смерть фашизмові!" Хлопець закасав рукави й пішов до криниці мити руки.
Мануель дивився на труп, на трикутний кашкет, що лежав за кілька кроків, на хлопця, що схилився над водою, і ще свіжий напис. "Треба створити нову Іспанію, де не було б ні таких, як цей фашист, ні таких, як той хлопець,— подумав він.— Обидва вони не кращі один за одного".
Сонце немилосердно пекло жовті стіни.
Розділ п'ятий
Рамос і Мануель ідуть уздовж залізничного насипу. Вечір — ніби й не чути канонади. На присмерковому небі, що нагадує тло на портретах вершників, у запаху сосоп і трав Сьєрра хилиться мальовничими пагорбами до мадрідської ріішшш. над якою спускасться піч, наче над морем. Здається, війна, що пішла звідси разом із сонцем, забула про бронепоїзд, який причаївся в тунелі.
— Я, мабуть, з півгодини сварився з хлопцями,— сказав Рамос.— Понад десяток з них рвуться додому й лише троє хочуть піти до Мадріда.
— Зараз час полювання, от вони іі вагаються. Ну й що дала твоя сварка?
— П'ятеро залишаються, а семеро йдуть від пас. Якби вони були комуністами, то всі залишилися б.
Кілька поодиноких пострілів і далекий гуркіт гармат іще більше підкреслюють спокій гірських верховин. Ніч обіцяє бути ясною.
— Чому ти став комуністом, Рамосе? Рамос замислився.
— Мабуть, тому, що я постарів... А втім, людина в сорок два роки ще не така стара. Коли я був анархістом, то майже нікого не любив. Анархізм для мене — це насамперед була профспілка, а вже потім — взаємини людини з людиною. Політичний світогляд робітника формується не одразу ж: спершу він зазнає чимало всяких впливів... Послухай, Ма-нуелю, поясни мені, якщо ти в цьому щось розумієш. Проти нас іспанська армія. Припустімо, що це здебільшого офіцери. На Філіппінах їм усипали доброго бобу. На Кубі також. Невже тому, що там американці? Авжеж, якість продукції, першокласна промисловість. Але в Марокко їх теж добряче набили. Та Абд-ель-Керім — не американці. Тоді чому наші паночки з вусиками пензликом накивали п'ятами від Керіма, а тепер не тікають? Завжди казали: опереткова армія! Чому вони втекли в Мелільї, а тут ні?
Взаємини між Мануелем і Рамосом поступово змінювалися. Досі то були взаємини досвідченого профспілкового активіста з дуже серйозною, незважаючи на її жартівливість, тридцятирічною людиною, яка глибоко вивчила світ, з яким вона пов'язала свою долю, й намагалася не плутати того, що вона бачила, з тим, про що вона мріяла, але людиною без політичного досвіду. Тепер ця людина почала набувати цього досвіду, і Рамос розумів, що знань у Мануеля куди більше, ніж у нього. Мануель махав, наче пір'їною, сосновою гілкою з горсточкою глиці на кінці так само, як на центральній телефопній станції він махав лінійкою; він не4 міг обійтися без того, щоб не тримати щось у руці.
— Не існує опереткових армій, любий Рамосе, є тільки оперетки про армії. Те, що називають оперетковою армією,— це армія громадянської війни. В іспанській армії на кожних шістьох чоловік припадає один офіцер. Гадаєш, паївпа людино, що її бюджет розрахований на війну? Про це не може бути й мови: на утримання офіцерів — поміщиків або тих, хто служить поміщикам, і на закупівлю автоматичної зброї, непридатної для війни, але цілком придатної для поліційної служби. Наприклад, наші кулемети зразка 1913 року, наші літаки більш як десятилітньої давності: вони нічого собою не становлять для війни з будь-якою країною, але можуть стати у великій пригоді для придушення повстання. З такою зброєю неможливо вести війну з іншою державою, навіть колоніальну війну. Про іспанську армію говорять тільки з нагоди поразки або хабарництва. А також придушепня повстань. Але це не оперетка, а поганий рейхсвер.