Надія

Сторінка 116 з 121

Андре Мальро

Маньєн біля телефону слухає Варгаса:

— Це вирішальна битва, Маньєн. Давайте все, що зможете, як зможете...

— На "Мараті" майже не працює кермо висоти...

— Все, що зможете...

Розділ четвертий

Гвадалахара. 18 березня Італійці наступали на Бріуегу: якщо вони проб'ються, то зайдуть у тил усієї республіканської армії. Це озпача-ло б: Гвадалахара знову під загрозою, армія Центрального фронту відрізана від Мадріда, місто майже без захисту, батальйонам Дмитрова, Тельмана, Гарібальді, Андре Марті, "6 лютого" перетято шлях до відступу, взяття Тріхуеке іі Ібарри зведено нанівець, сусідня бригада застрягає в лісах.

Батальйони Тельмана й Едгара Андре й далі щомога трималися.

Батальйон Димитрова — хорвати, болгари, румупи, серби, всі балканці й студенти-югослави з Парижа, які, б'ючися з фашистами, відчували, що перед ними кати їхніх близьких; які цілу добу обсипали лайкою фашистські танки, що ото-чилп їх, і потім, просунувшись на кілометр уперед, з непогамовною люттю мусили знову відступити, щоб вирівняти фронт; які спали по четверо й по п'ятеро, притиснувшись один до одного, як мухи, щоб не змерзнути,— йшов під шрапнеллю в атаку. Один командир взводу, чорногорець, відходив назад і кричав на бігу: "Турбуйтесь про свої пости, бовдури, а не про мене!" — правицею підтримуючи зламану ліву руку, коли серед снігового вихору розривна куля поранила його в голову.

Сніг знову йшов, і по всьому фронту людям, що просувалися вперед, утягши в плечі голову й напружуючи м'язи живота в чеканні поранення, здавалося, що свинцева шрапнель кружляє довкола них, як сніжинки.

У батальйоні Тельмана чути було тільки дві фрази: "Попоїсти б" і "Не буває війни без жертв". Політуповноважений кулеметної роти, поранений у живіт, кричав у гарячці: "Надсилайте танки! Надсилайте танки!" Батальйон щойно відбив одинадцяту з початку бою атаку. Від дерев залишилися тільки стовбури без гілля.

— Це не війна, а лайно! — кричав Сірі серед франко-бельгійців.— Цьому не буде кінця.

І засвистів журливим дроздом. Рушниці починали обпікати руки.

В бригаді Мануеля залишилося сімсот п'ятдесят набоїв на кулемет, який випускав шістсот куль на хвилину. Половину набоїв віддали стрільцям. Новачки в розпачі плакали над непотрібними рушницями. "Кулемет сюди!" — крикнув командир взводу. Коли розсіявся )тим снаряда, він лежав убитий на тому самому місці, куди щойно показував пальцем. Але боєприпаси й кілька рушниць усе ж таки надійшли — останні крихти.

Нарешті по лісах і рівнинах, що спускалися до Бріуеги, прокотився крик, який чути було, незважаючи на бомбардування, що відновилося. Він зринав з олив, з низьких мурів, обліплених республіканцями, як комахами, з крихітних хижок і розкиданих полів; обрій, здавалося, зараз розпадеться під шквалистим вогнем усіх фашистських батарей: підходили республіканські танки.

Вопи наступали по всьому фронту, понад п'ятдесят в один ряд, від краю до краю обрію, який то відкривався, то затягувався нескінченним снігом. Ті, хто тільки на чверть години задрімав тривожним і хворобливим сном під обмерзлими оливами, і ті, хто спав, скоцюрбившись у своїй утомі, й прокинувся із затерплими ногами, кинулися бігти за остаппімн танками, що миготіли в сніговій заметілі.

У П'ятому полку перший загинув командир першої роти. Через кілька хвилин підірвався республіканський танк, зловісно освітивши голубим полум'ям засніжене поле, над яким повисли в повітрі сніжинки. Лежачи на животі за пнями, під перехресним вогнем кулеметів, люди копали обоймами й шоломами ями (багнетами — довелося б устати), ховалися, на мить підводилися, щоб пожбурити гранату, й знову лягали під вогнем кулеметів, що прочісували поле. З шести добровольців, які зголосилися підібрати пораненого командира, четверо загинули. Бійці Інтернаціональної бригади чули за собою тільки розривні кулі й голос, який часом кричав: "Ну, як, усе гаразд?" — на що інші відповідали: "Нічого. А у вас як?" І далі по всій рівнині — розпачливий хор: "Підкріплень! Підкріплень!"

Але о третій годині зморених людей здолав сон; знову роздавали каву; бійці боялися нічного холоду. Укрившись каптурами, вони згадували окопи Мадріда, де їм випадало відстрілюватися за ідею, де жартівники приручали мишей і бійці в чеканні снаряда мовчки роздивлялися фотографії дітей; вони згадували Хараму, де вони наступали по слідах фашистських танків, коли в тих скінчилися боєприпаси, й цівки кулеметів охолоджували сечею.

— Танки без снарядів, а снаряди без танків нічого пе варті,— казав Пепе, дуже задоволений цим висловом, своїм бійцям, що просувалися вперед. Праворуч від них наступали бійці П'ятого полку під прикриттям артилерії, якою чудово командував іспанський офіцер. Пацифісти із санітарних загонів без нарукавних пов'язок, але з гранатою в руці йшли проти танків, щоб урятувати своїх поранених.

Кілька голосів заспівали "Інтернаціонал", що його одразу ж заглушили несамовиті крики іспанців і вривчасті зойки десятьма мовами бійців Інтернаціональної бригади: "Уперед!"

— Фашисти просуваються без підтримки авіації,— сказав офіцер головного повітряного штабу.

Хмари пливли на висоті двохсот метрів над землею, і знову йшов сніг.

— їхні аеродроми по той бік Сьєрри,— відповів Сембра-по.— Навряд чи вони проб'ються.

Він тримав руку в черезплічнику й не міг пілотувати. Італійські війська перебували між Сьєррою та республіканцями.

Варгас мовчав.

— Якщо ми вилетимо,— сказав один з офіцерів,— то ризикуємо занапастити всю нашу авіацію: для цього досить, щоб почалася заметіль. Ніхто з військового начальства пе візьме на себе відповідальність за таку катастрофу.

Варгас викликав ад'ютанта.

— Теруельські літаки можуть обігнути СьєрРУ навіть за такої погоди,— сказав Сембрано.

— Не знаю, чи щось від них залишилося,— відповів Варгас.

— Алло! — кричав у трубку ад'ютант.— Алькала? Негайно надішліть усе, що у вас є, на аеродром сімнадцять, Гвадалахара. Алло! Аеродром двадцять один? Надішліть усе, що у вас є, на аеродром сімнадцять, Гвадалахара. Алло! Са-ріон? Надішліть усе, що у вас є, на аеродром сімнадцять, Гвадалахара.

— Якщо ми програємо цей бій,— сказав Варгас,— то все програємо. Зрештою, за нашу авіацію ми відповідаємо тільки перед іспанським народом. Для фашистів це куди складніше... Летимо!