Що вище Маньєн підіймався, то дужче відчував м'язи пліч і ніг, то більше втома поймала все його тіло й думки. Зараз по таких самих непрохідних стежках спускаються ноші з руками в черезплічнику, з переламаними ногами. Він сів на мула. Погляд його ковзав зі стежки на снігові хребти, що височіли в білому небі. Всяке нове зусилля зміцнювало в його серці братерське уявлення про те, яким повинен бути начальник.
Селяни з Лінареса,— вони ніколи не бачили нікого з поранених, по яких ішли, мовчки ступаючи за ним,— суворо й спокійно засвідчували братерство. Маньєн згадав про сільські автомобілі.
Вони піднімалися вже принаймні дві години, коли дорога, що бігла попід горою, враз скінчилася. Вона пішла по снігу через ущелину до іншої куди вищої, але набагато пристун-нішої гори, яку видно було з літаків, коли вони летіли па Теруель. Потоки довкола позамерзали. На повороті, як раніше яблуня, стояв маленький сарацинський воїн, чорний на тлі неба в ракурсі статуї на високому п'єдесталі: конем був мул, а сарацином Пюжоль у шоломі. Він обернувся в профіль, як на гравюрах, і прокричав у безмежну тишу: "Ось і Маньєн!"
На небі з'явилися дві довгі випростані ноги по обидва боки маленького віслюка, з-під пов'язки на голові стирчало волосся — другий пілот Ланглуа. Потискаючи руку Пюжолю, Маньєн помітив на його шкірянці вище пояса потріскані згустки крові, тому тепер шкірянка нагадувала крокодилячу шкіру. Яка рана могла так закривавити шкірянку? Струмені, які перетиналися на грудях, були такі рівні, що ще відчувалося, як ллється кров.
— Це шкірянка Гарде,— сказав Пюжоль.
Маньєп без стремен не міг бодай трохи звестися. Витягиш шию, він шукав поглядом Гарде, але ноші були ще за скелею.
Маньєн не відривав очей від шкіряпки. Пюжоль уже почав розповідати.
Легко поранений у голову, Ланглуа відскочив на одній позі вбік; друга йога в нього була звихнута. 13 довгій розпанаханій коробці, яка колись була кабіною, лежали Скалі й Саїді. Під грибом перекинутої башти лежав Міро; руки й ноги стирчали з-під рами, верх якої тиснув на його розтрощене плече, як на старовинних гравюрах, де зображено катування; серед уламків — розпростертий бомбардир. Усі хто міг кричати, одержимі страхом пожежі, кричали у великій тиші гір.
Пюжоль і Ланглуа вивільнили тих, хто лежав у кабіні; потім Ланглуа почав вивільняти бомбардира, а Пюжоль намагався підняти башту, яка придушила Міро. Нарешті башта перекинулася з новим гуркотом заліза й слюди, від якого здригнулися поранені, що лежали на снігу.
Гарде побачив хижку й пішов до неї, притискаючи уламком руків'я кулемета свою зламану щелепу (він не наважувався притримувати її рукою, і рана кривавилась). Селянин, побачивши його здалеку, втік. У хижці, що стояла за кілометр від місця падіння літака, він знайшов тільки коня; кінь подивився на нього й перегодя заіржав. "Мабуть, у мене надто неприємна пика,— подумав Гарде.— Та хоч там що, а цей кінь приязний, отже це кінь народного фронту..." В хижці посеред снігової пустелі було тепло, і йому хотілося лягти й заснути. Ніхто не підходив до нього. Гарде однією рукою взяв з кутка заступ, щоб, повернувшись до літака, відкопати Саїді й щоб спиратися на нього. Він уже майже нічого не бачив, крім власних ніг; напухли повіки. Гарде знайшов дорогу назад по краплях крові на снігу й по слідах своїх ніг, довгих і плутаних у місцях, де вій падав.
По дорозі назад згадав, що "Качка" на третину була складена з частин старого літака, оплаченого європейським пролетаріатом і збитого над Сьєррою,— "Паризької комуни".
Коли він добирався до літака, до Пгожоля підходив хлопчик. "Якщо ми на території фашистів,— подумав пілот,— то попалися, як пацюки. Де револьвери? Не можна ж застрелитися з кулеметів".
— Хто тут? — спитав Пюжоль.— Червоні чи Франко? Хлопчик — на погляд хитруватий, з відстовбурченими
вухами й чубчиком на маківці — подивився на Пюжоля й нічого не відповів. Пюжоль почав розуміти, який він мав негарний вигляд: бриль з пір'ям, що його він знову підсвідомо насунув на голову; обличчя поголене тільки з одного боку, а по білому комбінезону текла й текла кров.
— Скажи, хто тут?
Пюжоль підійшов до хлопчика, той позадкував. Погрози нічого пе дали б. І жувальної гумки більше нема.
— Республіканці чи фашисти?
Десь удалині шумів потік і каркали ворони, переслідуючи одна одну.
— Тут,— відповів хлопчик, роздивляючись літак,— усякі є: і республіканці, і фашисти.
— Профспілка? — гарикнув Гарде. Пюжоль усе зрозумів.
— Яка тут профспілка найбільша? ЗРС? НРП? Чи католицька?
Гарде підходив до Міро, праворуч від хлопчика, який міг бачити ііого тільки ззаду й роздивлявся його маленьку дерев'яну рушницю.
— ЗРС,— нарешті сказав хлопчик.
Гарде обернувся; його обличчя, до якого він і далі притискав руків'я кулемета, було розтяте від вуха до вуха, кіп-чик носа відвалювався, і кров, яка спочатку била джерелом, текла, згортаючись на шкірянці, надягненій поверх комбінезона. Хлопчик закричав від жаху й утік, як кіт.
Гарде допомагав Міро збирати його четвертовані руки й ноги і підвестися на коліна. Коли він нахилявся, йому обпікало обличчя, мов вогнем; він намагався допомагати Міро, не схиляючи голови.
— Ми в своїх! — сказав Пюжоль.
— Цього разу я зовсім спотворений,— мовив Гарде.— Бачив, як утік від мене цей хлопчисько?
— Ти з глузду з'їхав!
— Як обпечений.
— Сюди йдуть.
Справді, до них ішли селяни; їх вів той, що втік, побачивши Гарде. Тепер він був уже не сам і вирішив повернутися. Після вибуху бомби вибігло все село; найвідважніші підходили до них.
— Zrente popular! 1 — крикнув Пюжоль, жбурляючи бриля з червоним пір'ям у купу сталі.
Селяни кинулися до них. Мабуть, вони здогадувалися, що льотчики, які впали, свої, бо вийшли майже без зброї, може, перед катастрофою один з них роздивився червоні смуги на крилах. Гарде побачив серед розбитого кріплення й дроту дзеркальце, що висіло на своєму місці перед сидінням Пю-жоля. "Якщо я подивлюся на себе, то вкорочу собі віку".
Коли селяни наблизилися так, що змогли розгледіти безладну купу сталі, зламані крила, пробиті мотори, зігнутий, як рука, пропелер і розпростерті на снігу тіла, вони зупинилися. Гарде пішов їм назустріч. Селяни й селянки в чорних