— Всі зайняті.
— Гаразд. Якось викручусь із становища.
Він зателефонував у військове міністерство: почув ту саму відповідь.
Отже, доведеться вилітати впочі з маленького неосвітлє-пого аеродрому. З автомобілями по краях з трьох боків злітного поля можна було б обійтись... Лишалося тільки знайти машини.
Маньєн сів у автомобіль і поїхав до комітету сусіднього села.
Всякі реквізовані предмети: швацькі машинки, картини, люстри, ліжка, купа речей, звідки стирчали ручки інструментів у відблиску ламп, які стояли на столі в глибині, надавали напівпідвальному приміщенню вигляду організованого розгрому, властивого аукціонним залам. Повз стіл один за одним проходили селяни. Один з комітетчиків рушив назустріч Маньєну.
— Мені потрібні машини,— сказав Маньєн, потискуючи йому руку.
Селянський делегат підніс угору руку, нічого не відповівши. Маньєн добре знав сільських делегатів: здебільшого похилого віку, серйозні, хитруваті (половину свого часу вони витрачали на захист комітету від розкрадачів) і майже завжди активні.
— Ну ось як стоїть справа,— мовив Маньєн,— ми збудували новий аеродром. Він ще не обладнаний освітленням, інакше кажучи, на ньому нема світла для нічних польотів і посадок. Є тільки один вихід: позначити межі аеродрому автомобільними фарами. В міністерстві нема машин. У тебе автомобілі є. Ти повинен мені їх позичити на цю ніч.
— У мене їх п'ять, три з них — фургони. Як же я тобі їх позичу? Якби одного...
— Ні, один нам ні до чого. Якщо наші літаки вилетять до Теруеля, вони зупинять фашистів. Якщо вони пе вилетять, то фашисти прийдуть туди й розгромлять народних ополченців. Розумієш? Отож потрібні машини — фургони чи не фургони. Це питання життя й смерті для товаришів, які там воюють. А павіщо тобі машини?
— Для не менш важливої справи... Ну ось що. Ми не маємо права давати машини без водіїв, а наші водії працювали сьогодні п'ятнадцять годин, вони...
— Якщо вони захочуть спати в машинах, хай сплять. Я можу посадити за кермо бортмеханіків. Коли хочеш, я поговорю з водіями, і, певен, вони згодяться, вони так само згодяться, якщо ти сам їм поясниш, у чому річ.
— Коли тобі потрібні автомобілі?
— На четверту годину завтрашнього ранку.
Делегат пішов порадитися з двома товаришами за столом з гасовими лампами, потім повернувся.
— Зробимо, що зможемо. Обіцяю тобі три машини. Якщо вдасться, дамо більше.
Маньєн їхав від одного нічного села до іншого, переходив із переповнених усяким мотлохом кімнат до чистенько побілених зал, де на стінах фресками вимальовувалися тіні селян і комітетчиків у чорних блузах; він проїздив через декоративно прикрашені, дедалі безлюдніші площі; вогні кав'ярень і останні газові ліхтарі відкидали на лілові бані зачинених церков великі миготливі плями. В селах було двадцять три автомобілі. Йому пообіцяли дев'ять.
Було пів на третю, коли він по дорозі назад проїхав через перше село. В тьмяному світлі, що цідилося з вікон комітету, якісь люди один за одним, мов вантажники вугілля на пароплавах, носили мішки, вони перетинали вулицю, йдучи до мерії, і водієві Маньєна довелося зупинитись. Один з них пройшов упритул повз капот їхньої машини, зігнувшись під тушею бика.
— Що це таке? — спитав Маньєн у селянина, який сидів на порозі своєї хати.
— Добровольці.
— Які добровольці?
— Викликали добровольців для перенесення продуктів харчування. Наші машини поїхали до льотчиків допомагати Мадрідові.
Коли Маньєн повернувся на аеродром, уже під'їздили перші машини. О пів на п'яту набралося дванадцять легкових автомобілів і шість фургопів із своїми водіями. Багато хто з них захопив із собою про всяк випадок ліхтарі.
— Більше нічим не можемо допомогти?
Маньєн розставив машини, дав шоферам інструкцію вмикати фари тільки тоді, коли вони почують гул літаків, і по-верпувся до замку.
На нього чекав Варгас.
— Маньєн, Гарсіа каже, що на тому аеродромі понад п'ятнадцять літаків.
— Тим краще.
— Ні. Це означає, що вони призначені для Мадріда. Ви знаєте, вже два дні йде бій під Гвадалахарою. Вони прорвали фронт у Вільявісьйосі, ми стримуємо їх біля Бріуеги. Вони хочуть пробитись на Аргапду.
— Хто — вони?
— Чотири італійських моторизованих дивізії — танки, авіація, одне слово, все.
Минулого місяця, з шостого по двадцяте, в найзапеклі-шому за всю війну бою німецький штаб намагався взяти Арганду з півдня.
— Я виїжджаю вдосвіта,— сказав Варгас.
— До побачення,— відповів Маньєн, торкнувшись дерев'яного руків'я свого револьвера.
О п'ятій годині було холодно, як завжди перед світанком. Маньєнові хотілося кави. Перед голубуватим у темряві замком фари його автомобіля освітили садок, де серед дерев стрибали тіні одягнених льотчиків інтернаціональної ескадрильї, вони рвали блискучі від роси, мовби покриті інеєм, помаранчі. В глибині аеродрому чекали в темряві автомобілі.
Під час переклику Маньєн виклав командирам екіпажів завдання, яке вони в польоті передадуть іншим. Він перевірив, чи в усіх кулеметників є рукавиці. Ззаду автомобіля, фари якого освітили помаранчі, призначеного для зв'язку між літаками до самого старту, перетяли ще наповнений нічними запахами аеродром незграбні, мов цуценята, в своїх льотних комбінезонах льотчики.
На темному тлі неба ледь видніли обриси крил. Літаки чекали старту. Здивовані несподіваним світлом фар, радше пригнічені, ніж збадьорені вітром, який обпікав їм обличчя, коли вони вмивалися крижаною водою, люди йшли мовчки. Кожен знає, що в нічному холоді він летить назустріч своїй долі.
При світлі кишенькових ліхтариків механіки взялися до роботи. Мотори першого літака вже запущено. В глибині аеродрому в нічній байдужості засвітилися дві фари.
Ось іще дві: водії автомобілів почули гул мотора. Маньєн насилу розрізняв далекі пагорби й прямо над собою високий ніс важкого бомбардувальника; далі за голубуватим колом пропелера видно було крило іншого літака. Засвітилися ще дві фари: три автомобілі позначили один бік аеродрому. Ззаду стояв мандариновий гай, і в тому ж напрямі — Те-руель. Там Інтернаціональна бригада й колони анархістів чекали атаки, вкрившись своїми напівмексіканськими плащами, біля кладовища або в горах із замерзлими потіч-камп.