Денне світло, що раптом відкрилося за поворотом дороги, збудило все його тіло, наче воно було крижане. Аттіньї з подивом повернувся до думки про телефон, до болю в нозі, до віслюка під собою. Він вийшов з літака, як з бою, а тепер відчував, що повертається з чистилища до таїни життя. Знову над потоком юрби, що рятувалася втечею, до самого Середземного моря, простягалась вохриста земля Іспанії з чорними козами на скелях.
Натовп, що розходився в усі боки, вирував довкола найближчого села, залишаючи під стінами перших будинків усяку всячину, як море після відпливу лишає смугу ріні й покидьків. Люди в різноманітному одязі, між якими подекуди миготіли рушниці, юрмилися між будинками, наче череда в загороді. Тут утеча втрачала свою силу лавини: лишалося тільки стовпище.
З допомогою ополченця Аттіньї, який і далі їхав верхи на віслюку, дістався до телефонної станції. Зв'язок був перерваний.
Уклавши поранених під стіною будинку, Поль спитав ополченців, де можна роздобути ваговоз. "На хуторі є ваговози, але нема бензину]" Поль побіг до найближчого хутора, побачив ваговоз із порожнім баком. Він побіг назад з відром, і йому вдалося націдити трохи бензину з уцілілого бака літака. Намагаючись не розхлюпати бензину, Поль повільно повернувся до будинку, насилу пробираючись обіч нескінченного потоку селян-біженців, з хвилини на хвилину чекаючи появи ворожих ваговозів, які, цілком імовірно, поїхали вслід за тими, що їх вони бомбардували вранці. Він спробував запустити мотор: магнето було поламане.
Поль побіг до іншого будинку. Сембрано думав, що Ат-•пньі е зможе пробитися крізь натовп, і більше розраховував на випадково знайдену машину, ніж на надіслану. Це була напівферма, напіввілла, без меблів, де мавританський фаянс і псевдоромантичні фрески з папугами, здавалося, чекали пожежі; підземне гудіння юрби, що бігла, постійно нагадувало про загрозу, наближення ворога. Цього разу Сембрано, притримуючи праву руку, перев'язану іспанським кулеметником, пішов разом з Полем. Розшукавши ваговоз, Сембрано підняв капот: бензопровід було зіпсовано. Ваговози навмисне псували, щоб ними не могли скористатися фашисти. Сембрано випростався, розтуливши рот і опустивши повіки,— приголомшений Вольтер; і ходою нокаутованого боксера, ие затуляючи рота, подався до іншого хутора.
Посеред поля Сембрано почув своє ім'я: іспанський кулеметник, круглий, схожий на радісне яблуко, далі весь у крові, стрибаючи, біг до нього. Аттіньї повернувся з автомобілем. Республіканські винищувачі дали знати до шпиталю. Сембрано й Поль повкладали поранених на підлогу й на сидіння; кулеметник теж сів з ними.
З машиною приїхав головпий лікар канадської "швидкої допомоги", фахівець з переливання крові.
Після падіння літака піхто з його екіпажу пе заводив мови про можливість нападу фашистів; і, мабуть, усі вони, так само, як і Аттіньї, не забували про моторизовану колону, яку вони бомбардували під Малагою.
Машина, перевантажена спереду й ззаду, здавалася порожньою. Через кожен кілометр її зупиняли ополченці, щоб посадити жінок, піднімались на підніжку й, побачивши поранених, зістрибували. Спочатку в натовпі думали, що в автомобілях утікають комітетчики; але потім люди, побачивши в кожній машині, з вигляду порожній, поранених, що лежали покотом, почали дивитися на автомобілі із сумним співчуттям. Рейсе хрипів. "Спробуємо зробити йому переливання,— сказав лікар Аттіньї,— але надії мало". На узбіччях дороги лежало стільки людей, що не можна було відрізнити поранених від тих, які спали; часто жінки лягали впоперек дороги; лікар виходив з машини, вмовляв їх, вони підходили, дивилися на поранених, мовчки пропускали машину й знову лягали, чекаючи наступного автомобіля.
На них гукнув якийсь старий з немовлям на зігнутій лівій руці, весь зсуканий від старості, із самого сухожилля й нервів, якими бувають тільки селяни. На цій дорозі чимало було таких скорботних картин, але, мабуть, дитинство дужче зворушує людину, ніж будь-яка інша безпорадність: лікар зупинив машину, незважаючи на передсмертне хрипіння Рейєса. Всередині машини для селянина не знайшлося місця; він прилаштувався на крилі, тримаючи на лівій руці немовля, та йому не було за що триматися. Поль, який їхав на другому крилі, правою рукою тримаючись за ручку дверцят, простяг ліву руку селянинові, й той схопився за неї: шоферові майже весь час доводилося вести машину напів-стоячи, бо руки Поля й селянина стискалися перед вітровим склом.
Лікар і Аттіньї не могли відірвати очей від цих рук. Лікар завжди ніяковів, бачачи любовні сцени в кіно або в театрі. Тут було майже те саме: чужоземний робітник, який знову вирушав до бою, тримав за руку андалузького селянина на очах у народу, що рятувався, тікаючи від ворога; йому було ніяково, і він намагався дивитися вбік. І все ж таки щось найлюдяніше в ньому було прикуте до цих рук — те, що спонукало його зупинити автомобіль, те, що шанує материнство, дитинство й смерть навіть у їхніх найбільш гротескних виявах.
"Стій!" — крикнув якийсь ополченець. Шофер не зменшив швидкості. Ополченець прицілився. "Поранені льотчики,— крикнув шофер. "Стій, дідько тебе візьми!" — "Кажу ж тобі, поранені льотчики, бовдуре! Ти що, не бачиш?" Пролунали ще дві фрази, які поранені не розчули. Ополченець стрельнув, і шофер звалився на кермо. Автомобіль ледь не валетів на дерево. Ополченець зупинив машину, вистрибнув і пішов по дорозі.
Підбіг інший ополченець, анархіст у чорпо-червоному кепі, з шаблею на боці й стрибнув у машину. "Чого цей йолоп затримав вас?" — "Не знаю",— відповів Аттіньї. Анархіст зістрибнув і побіг за першим ополченцем. Вони зникли за темно-зеленими на сонці деревами. Машина стояла. Ніхто з поранених не вмів її вести. Та невдовзі, наче з-за лаштунків, знову з'явився анархіст з почервонілою шаблею в руці. Він підійшов до машини, поклав застреленого шофера на узбіччя дороги, сів на його місце іг повів автомобіль, ні про що не розпитуючи. Хвилин через десять він обернувся й показав закривавлену шаблю.
— Мерзотник. Ворог народу. Більше не буде. Сембрано тільки знизав плечима, втомившись від стількох смертей. Анархіст ображено відвернувся.