— Та невже ж?! А ми досі й не знали. Бач, який добрий, і не сказав нам досі! Ану-ну, повСипляйте! — згодилися і вони, бач, шуткуючи.
— Добре! — сказав я і ненароком, виграючи свою ролкх напружився думкою, мов "Спи мені зараз!" І підійшов таким робом до старшої з сестер і тілько провів декілька разів перед її видом своїми долонями, як вона миттю заплющила очі і заснула. Я тоді не погадав, що то вона навсправжки, думка, що вона теж грає іграшкову свою ролю, та й кажу:
— Ач! Ось уже й заснула! Та тоді і до другої:
— Спи!
А вона і вже; до третьої, ґта також.
— Ну, тепер не прокидайтеся і не відкривайте очей, аж поки я вам не скажу! — приказав я їм та миттю дмухнув на лампу, загасив її, а сам вихрем у двері та й гайда додому.
— От,— гадаю собі, всміхаючись,— розсердяться вони, що я так з ними, але дарма, завтра ж і помиримося; не первина ж сваритися нам за дещо подібне.
Вранці я встав собі спокійненько і навіть зовсім і забув про тих панянок і про свою шутку з ними. Як і щодня, я пішов звичайно до свого уряду і ані гадки! Коли так як аж О 12-ій годині сам батько тих дівчат, схвильований, захеканий і переляканий, прибіг до мене аж туди.
— Що ви наробили!? — мокрим рядном накинувся він на мене.
— А що таке?! Нічого! — здивувався я.
— Як нічого, коли мої дочки ще й досі у гостювальні сидячи сплять.
Я на його й очі витріщив.
— Як сплять?! Чого сплять?!
— Та так сплять, що їх ніяким робом і розбудити не можна. Що ви з ними вчора подіяли?! Вже ми до них лікаря кликали, і той з ними нічого не вкоїв. Він послав отеє мене по вас. Каже, що ви їх загіпнотизували. Чи так?
Я не знаю! Ми шуткували...
Ну, то йдіть же зараз і побудіть їх нам! Оттака ловись! Оттакого я наробив! Ну, та й перелякався ж я тоді. Покинувши все, несамовито побіг я їх будити. Двох, середульшу і меншу, я розбудив швидко. Від одного мого слова "прокиньтеся" вони віджили, а що вже з старшою, то попововтузився ж я! Ледве-ледве як не плакав я з нею. Не хоче мене слухатися, та й годі, спить собі, та й край. Години зо дві мучився я біля неї. Ну, та таки розбуркав я її. Але прокинулася вона слабою, з тиждень прохворіла, поки мало-мало остербіла. Та й на опісля таке з нею поробилося, що диво! Почала відчувати своєю істотою присутність мою езж геть на ось яку далечінь. Прикладом, іде вона вулицею поуз будинку, в якому зовсім випадково, зовсім задля неї несвідомо буду я; то тілько підійде до того будинку, так зараз із нею і робиться, хто його знає і чого, нервова пропасниця. Як же що ми з нею опинимося у одному будинкові, хоч у найрізних поверхах, то тоді вона і зовсім робиться сама не своя, вся підлягається моїй волі, робиться слухняною у всім не то що, а думці самій моїйг От від такого-то випадку я й довідався і збагнув, яка-то сила в мені сидить. Ось я вам зараз покажу трохи ту силу, якою я володію. Бачите сей стіл?
Бачу
— Двигніть-но його! Попробуйте! Я попробував.
— Ні,— кажу,— важкий дуже.
— Ну, тепер дивіться ж, як я!
І він, відкинувшися всім корпусом на спинку свого ослін-ця, одну тільки руку поклав на той стіл долонею, і стіл миттю, як живий, здригнувся, далі захитався, потім захвилювався, а нарешті швидко-швидко затрусився та і почав аж літати по воздусі, аж буцім ніжками додолу не доторкувався.
— Хто біля мене? — запитався у когось наш спірит Стіл миттю спинився, і з-під його почувся ритмічний грюк.
— Се ти, Юме?! 2
Знов якісь грюки у відповідь йому.
— Ні, се ти! Мене не обманеш, се ти! Я тебе не хочу, іди від мене геть!
— Але досить сього вже! — спинив тут його пан лікар Обруч.— Досить, кажу, бо Олександро Михайлович впевнився вже, а задля вас надалі, то не дуже-то воно добре буде. Адже ж знаєте самі?
— Ну, тепер-то ви вірите, яка-то міць в мені сидить?
— Еге! Дивовижно! Але що воно то за Юм, що ви його прогонили від себе, і де ви його бачили? Невже він під столом оттам сидів?
— Юм — се дух звісного небіжчика англійського письмовця. У мене є три духи, які до мене охоче приходять, коли тілько я їх покличу. Отсей Юм, та ще Нарсес 3, та ще й Ті-берій 4, я з ними можу балакати, звичайно оттак грюками, як чули ви зараз. Робиться се в нас так, як отто по телеграфу, адже ж там теж грюками балакають. У мене з моїми духами є задля того власна азбука: невпинне число грюків перед паузою відповідає якій-небудь літері. І я балачку кождого з своїх духів добре знаю. По тих грюках, по тому способові, яким кождий з них виробляє їх, я кождого з своїх духів пізнаю без помилки. Нарсес і Тіберій — то мої друзі, вони мене люблять. Що ж до Юма, то він до мене злий. Він щоразу дратує і обманює мене. Він повсякчас первим до мене являється і через те, що я його проганяю, то він обманює мене, називаючи себе то Нарсесом, то Тіберієм. Але ж я по грюках його чую, що то він, і прожену його. Кличу Нарсеса, і знов Юм тут.
— Я Нарсес! — він мені каже. Знов по грюках бачу, що се Юм, і знов його прожену, і так разів декілька, аж поки я з ним вправлюся бува. Взагалі ж я ніколи ніде не зали шаюся тепер самотньо. Досить мені тілько опинитися де без нікого живого, як я ту ж мить всією своєю істотою так, як
того вам і вимовити не можу, почуваю біля себе когось, когось задля ока невидимого, безклопотного, але задля почуття моєї істоти тямливого. От що! Чи не дозволите ви мені вас приспати, а то б я те миттю...
— А що ж ви зо мною будете робити?
— От тілько покладіть свою руку на стіл! Я послухався.
— А що я буду почувати зараз?
— А вам зараз буде тепло або ж холодно.
І він, нахилившися, почав над моєю рукою водити своїми долонями, посуваючи їх згори донизу. Провів він декілька разів оттак, і почали по моєму тілові, як отто кажуть, холодні мурашки бігати. Тут він несподівано підвів голову, глянув на мене і прошепотів:
— Ну, що?!
Очі зробилися в його страшні, справді, зовсім божевільні. Я злякався того його погляду, відсмикнув руку від столу і сказав йому:
— Годі! Більше не хочу!
— Як знаєте! — відповів він мені спокійненько.
— А матеріалізувати духів ви теж можете? — перегодом спитався я у нього.
— Не пробував досі, хоч, мабуть, і зміг би.
— Та нерже ж воно те можливе? Невже ж те воно не брехня?