Одпе слово, сиджу п на раковині поруч із Стредлейтером і то відкручую, то закручую холодну воду. На мені все ще ота червона мисливська шайка з довгим козирком і так само задом наперед. Не шапка, а просто шик.
— Чуєш,— каже Стредлейтер,— зробиш мені одну велику послугу?
— Яку? — питаю. Правда, не особливо захоплено. От уже любить, щоб йому робили "великі послуги"! Ці хлопці всі такі: коли він красюк чи гадає, що бозна-який красюк, то ти конче мусиш робити йому "велику послугу". Думає, як він сам до безтями закоханий у себе, то й решта закохані в нього і тільки й мріють про те, щоб робити йому послуги. Аж сміх бере, їй-богу.
— То ти підеш куди-небудь увечері? — питає він.
— Може, й піду. А може, й не піду. Не знаю. А що?
— Та мені треба прочитати до понеділка сторінок сто з історії,— каже він.— Ти б не написав за мене твір з англійської? Бо мені буде не з медом, якщо в понеділок не здам отого проклятого твору. Того ж я й прошу. То як?
Ви бачите — знущається з мене! Слово честі, знущається!
— Яз цієї смердючої школи вилітаю, а ти просиш мене написати якийсь ідіотський твір! — кажу.
— Та я знаю. Але річ у тім, що мені так перепаде, якщо я не здам твору! Ну будь ласка, будь ласочка! Напишеш?
Я відповів не зразу. З таким паскудою, як Стредлейтер, часом не завадить і подрочитися.
— А про що писати? — питаю.
— Та про що завгодно. Аби лише що-небудь описати. Наприклад, кімнату. Чи будинок. Або знайому тобі місцевість. Сам знаєш. Тільки щоб вийшов який-небудь опис, дідько б його взяв.— Стредлейтер на весь рот позіхнув. Від такого свинства в мене кишки перевертаються. Уявляєте, просить тебе зробити послугу, а сам на весь рот позіхи справляє, матері його!..— Але не дуже старайся,— каже далі.— Бо та зараза Гартсел вважає, що на англійській ти зуби з'їв. Він знає, що ми з тобою живемо в одній кімнаті. Я думаю, не треба розставляти правильно коми й іншу оту муру.
Від таких балачок усередині в мене теж усе перевертається. Ти, скажімо, вмієш непогано писати твори, а тобі починають товкти про коми! Стредлейтер узагалі має таку звичку. Хоче туману напустити: нібито в нього так паскудно виходять твори тільки через те, що він не туди тицяє коми! У цьому він схожий на Еклі. Якось я сидів біля Еклі на баскетболі. У нашій команді був першорядний гравець — [26] Гові Койл, він закидав м'яча у кошик з самої середини майданчика і навіть щита не торкав. А Еклі, зануда, всю гру мені товкмачив, що в Койла просто таке тіло — ніби зумисне створене для баскетболу. Господи, як же я ненавиджу оці дурні балачки!
Та зрештою мені набридло сидіти на раковині. Я встав і заходився вибивати посеред умивалки чечітку — просто так, аби лиш подуріти. Закортіло якось розважитись. Танцювати чечітку я зовсім не вмію, але в умивалці підлога кам'яна, ніби спеціально для чечітки. Я наслідував одного кіноактора. Бачив його в якійсь музичній комедії. Кіно я смертельно ненавиджу, але покорчити з себе актора люблю страшенно. Каналія Стредлейтер голиться і весь час поглядає на мене в дзеркало. А мені тільки того й треба. Я просто створений для публіки.
— Я губернаторський син, сто чортів! — кричу. Розійшовся — жах. Літаю по всій умивалці.— Батько не хоче, щоб я став танцюристом! Посилає мене в Оксфорд! Але в крові у мене — чечітка, трясця його матері!
Каналія Стредлейтер — у сміх. Все-таки він хлопець з гумором.
— Сьогодні ввечері — прем'єра в Зігфельда! — вигукнув я, важко хекаючи. Дихання в мене взагалі ні к бісу.— Соліст не може виступати! П'яний у дим! І кого ж беруть замість нього? Мене — ось кого! Нещасного губернаторського синочка, сто чортів!
— Де ти доп'яв таку шапку? — питає Стредлейтер. Це він про мою мисливську. Такої він ще зроду не бачив.
Мені однаково вже геть забило дух, і я облишив клеїти дурня. Скинув шапку, всоте подивився на неї і кажу:
— Купив сьогодні вранці у Нью-Йорку. Віддав зелененьку. Подобається?
Стредлейтер кивнув головою.
— Клас! — каже. Просто він хотів підлизатися до мене, бо відразу й спитав: — Чуєш, то ти напишеш мені твір? Щоб я знав.
— Матиму час — напишу. А не матиму — не напишу,— кажу. Я знов сів на раковину поруч нього.— А з ким у тебе рандеву? — питаю.— 3 Фітцджеральд?
— Ти що — здурів?! Я ж тобі казав: я зав'язав з тою поторочею.
— А ти не бре? Слухай, тоді віддай її мені! Серйозно. Вона в моєму стилі. [27]
— Бери. Тільки ж вона старкувата для тебе.
І раптом — просто так, ні з сього ні з того, аби лиш подуріти — мені закортіло сплигнути з раковини й зробити каналії Стредлейтерові напівнельсон. Це, щоб ви знали, такий прийом у борців: хапаєш противника ззаду за шию і душиш, поки задихнеться — якщо, звісно, це тобі треба. Так я й зробив. Накинувся на Стредлейтера, мов скажена пантера.
— Відчепись, Голдене! Пусти! — прохрипів Стредлейтер. Він не любив дуріти. Та ще й саме голився.— Ти що, хочеш, щоб я перерізав собі горлянку, чортяка?!
А я тримаю його й не пускаю. Оце напівнельсон вийшов!
— А ти сам,— кажу,— вирвись із моїх лещат!
— Чо-орт! — Він поклав бритву, скинув раптово руки вгору і звільнився. Хлопець він дужий, нівроку. А я взагалі слабак.— Облиш свої дурощі,— каже. І почав голитися вдруге. Він завжди голився двічі — наводив лиск. А на бритву гидко глянути, така загиджена.
— То з ким же це в тебе рандеву, як не з Фітцджеральд? — питаю. Я знов сів біля нього на раковину.— Часом не з отією ціпою Філліс Сміт?
— Та ні. Спершу домовився був із нею, але нічого не вийшло. Тепер у мене та, що живе в одній кімнаті з дівчиною Беда Тоу... О, мало не забув! Вона тебе знає!
— Хто?
— Ну, моя.
— Невже? — кажу.— А як її звуть? —Мене вже підмивала цікавість.
— Стривай, як же її... Ага, Джін Галлахер! Слухайте, я трохи не випав в осад, коли почув це.
— Джін Галлахер?! — кажу. Я навіть з раковини сплигнув. Всередині в мене справді все опустилося.— Чорт, я її таки знаю! Позаминулого літа ми з нею жили по сусідству, зовсім поруч. У неї ще був такий здоровецький доберман-пінчер. Ми через нього й познайомилися. Той собацюра занадився в наш...
— Голдене, дідько б тебе взяв, не заступай світла! — перебив мене Стредлейтер.— Тобі що — немає більше де стати?