— Нічого в тебе не вийде,— каже Саллі. Видно було, що вона, каналія, ображена.
— Чому це не вийде? Чому це в дідька не вийде?!
— Не кричи на мене, будь ласка! — каже. , От дурепа, я ж на неї й не думав кричати!
— Чому це не вийде? Ну чому?
— Тому що не вийде, і квит. По-перше, ми з тобою, вважай, ще діти. Ти подумав про те, що ми робитимемо, коли твої гроші кінчаться, а ти не знайдеш роботи? Та ми з голоду поздихаємо. Все це така фантазія, що навіть не...
— Ніяка це не фантазія! Роботу я знайду. Не бійся! Цього тобі немає чого боятися. То в чому ж заковика? Не хочеш їхати зі мною? Тоді так і скажи.
— Річ не в тім. Зовсім не в тім,— каже Саллі. Слухайте, у мене вже прокидалася до неї, каналії, якась ненависть.— Попереду в нас із тобою для цього ще море часу — для всього цього. Тобто коли ти закінчиш коледж і ми з тобою одружимось тощо... Тоді ми об'їздимо тисячу геніальних місць. Ти просто...
— Ні, тоді нічого не вийде. Тоді ми вже не об'їздимо ніяких геніальних місць. Все буде зовсім інакше,— кажу я. На душу мені знов ліг камінь.
— Що-що? — питає вона.— Що ти там бурмочеш? То кричиш на мене, а то...
— Кажу, після того, як я закінчу коледж тощо, ніяких "геніальних" місць ніхто вже не об'їжджатиме. Ти розплющ очі! Все буде зовсім інакше. Тоді доведеться спускатись у ліфті з купою валіз, дзвонити всім по телефону й прощатися, а потім розсилати з усіх готелів листівки... А я ходитиму на роботу в якусь контору, зароблятиму скажені гроші і їздитиму на машині або в автобусі по Медісон-авеню, і читатиму газети, й усі вечори гратиму в бридж, і ходитиму в кіно, дивитимусь оті кретинячі короткометражки, рекламні ролики, кінохроніку... Кінохроніку! Господи боже! Щоразу оті дурні кінні перегони, щоразу якась дама розбивав об борт корабля пляшку шампанського, щоразу шимпанзе катається в ідіотських штанях на велосипеді... Ні, все [109] буде зовсім не так, як тепер! Та що тобі казати! Однаково ти ні біса не доганяєш!
— Може, й не доганяю! А може, ти й сам не доганяєш! — відповіла Саллі.
Ми вже ненавиділи одне одного лютою ненавистю. Побалакати з нею розумно я втратив надію. Я був злий, як чорт, що взагалі завів цю розмову.
— Ну добре,— кажу.— Пора звідси линяти. До речі, якщо хочеш знати правду, потрібна ти мені до одного місця!
Слухайте, вона, каналія, аж до стелі підскочила, коли я це сказав! Не треба було, звісно, так казати, і я, мабуть, і не вилаявся б, якби вона, зануда, не довела мене. Взагалі я при дівчатах ніколи не лаюсь. Слухайте, але як же вона підскочила! Я вибачався, мов скажений, однак Саллі нічого й слухати не хотіла. Навіть нюні розпустила. Я трохи аж злякався — ще, думаю, побіжить додому й розповість батькові, що, я їй казав. Батько в неї був такий здоровенний, мовчазний тип, він узагалі мене недолюблював, паскуда. Якось сказав був Саллі, нібито я, мовляв, збіса галасливий.
— Ні, серйозно, Саллі, вибач! — одно благав я.
— Вибачити?! Тобі вибачити?! Дивно. Дуже дивно! — казала Саллі. Вона все схлипувала й схлипувала, і раптом мені стало шкода, що я бовкнув таке.
— Ходімо. Я відвезу тебе додому. Серйозно кажу.
— Дякую, сама доїду. Коли ти думаєш, що я дозволю тобі проводити мене додому, то ти взагалі тю-тю! Такого, як ти, мені ще не казав над ден хлопець у моєму житті!
Вся ця історія, як подумати, була, власне, досить кумедна. І раптом я зробив таке, чого не можна було робити ніяк? Я зареготав. А регочу я завжди дуже голосно й по-дурному. Так, що якби я сидів у кіно позад самого себе, то, мабуть, нахилився б і сказав сам собі замовкнути. Саллі, каналія, після цього геть осатаніла.
Я ще трохи посовався на стільці, вибачаючись та вмовляючи її вгамуватись, але вона й слухати мене не хотіла. Іди собі, одно казала, куди завгодно і дай мені спокій. Кінець кінцем я так і зробив. Забрав свої черевики й т. ін. і пішов з ковзанки без неї. Не треба було, звісно, так робити, але мені все вже остогидло.
А як хочете знати правду, то я й сам не знаю, нащо пудрив їй мізки. Я маю на увазі оту муру з поїздкою до Массачусетса, Вермонта і т. ін. Саллі я б, мабуть, не взяв з собою навіть тоді, якби вона просилась. Хіба з такими [110] можна пускатися в дорогу! Та найстрашніше те, що я пропонував Саллі їхати зі мною цілком серйозно. Ось що найстрашніше. Ні, я все-таки ненормальний, їй-богу.
18
Коли я вийшов з ковзанки, захотілося їсти. Я заглянув у буфет, узяв сандвіч з сиром і випив молочний коктейль, а тоді рушив до телефонної будки. Маже, думаю, все ж таки дзенькнути каналії Джейн і спитати, чи вона вже приїхала на канікули? Адже в мене тепер цілий вечір вільний, дзенькну, думаю, Джейн,— якщо вона вдома, запрошу на танці абощо. Стільки вже її знаю, а ще ніколи з нею не танцював. Правда, одного разу я бачив, як вона танцює. Мені здалося, навіть дуже непогано. То було в клубі на вечорі, який влаштовували щороку четвертого липня. Ми тоді були ще не дуже знайомі, і я не зважився відбити її в кавалера. З нею прийшов Ел Пайк, він учився в Чоуті. Неприємний типчик. Я знав його теж не дуже, але він завжди крутився коло басейну. Носив такі біленькі нейлонові плавки і мав моду плигати з верхнього трампліна. Щодня показував той самий стрибок. Досить примітивний, до речі. Інакше він просто не вмів плигати, зате кирпу дер — куди твоє діло! Там самі м'язи, мізків як кіт наплакав. Одне слово, того вечора Джейн була з ним. Я її не розумів. Слово честі, не розумів. Коли ми згодом потоваришували, я спитав, як вона могла водитися з тим Елом Пайком, таким чваньком. Але Джейн відповіла, що він зовсім не чванько. У нього, мовляв, комплекс неповноцінності. Вона говорила про Пайка так, ніби їй було його шкода абощо. Та вона й не прикидалася — їй і справді було його шкода. Дивне поріддя ці дівчата. Щоразу, тільки-но згадаєш при дівчині про якого-небудь гада й заслужено назвеш його сучим сином, самовдоволеним падлом і т. ін., вона тобі відповість, що в нього, мовляв, комплекс неповноцінності! Може, звичайно, в нього і є той комплекс, але це, на мою думку, не заважає йому бути падлом. Ох, дівчата... Ніколи не знаєш, що їм шибне в голову. Якось я познайомив одного, свого товариша з дівчиною, що ;кила в кімнаті з Робертою Волш. Його звали Боб Робінсон, і він справді мав комплекс неповноцінності. По ньому видно було, що він страшенно соромиться своїх батьків, бо вони люди неосвічені, вишукано розмовляти не вміли й були не дуже багаті. Але сам Боб гадом не був, навпаки, хлопець він дуже [111] симпатичний. Однак подрузі Роберти Волш він зовсім не сподобався. Вона заявила Роберті, нібито Боб дуже дере носа. А подумала вона так ось чому: Робінсон випадково згадав при ній, що він — капітан дискусійної команди. Якась дрібничка — і вона вже подумала, що хлопець дере носа! В цьому й уся біда з дівчатами: якщо хлопець їй подобається — нехай він хоч сто разів гад,— вона неодмінно скаже, що в нього комплекс неповноцінності, а якщо хлопець їй не подобається — нехай він хоч сто разів симпатичний чи хоч який там у нього комплекс,— вона однаково скаже, що він дере носа. Таке буває навіть з розумними дівчатами.