— А звідки ви, дівчата, приїхали? — питаю. Мовчить, не обзивається. Тільки очима водить — мабуть, виглядає свого Пітера Лорре.
— Звідки ви, дівчата, приїхали? — питаю вдруге.
— Га?
— Звідки ви, дівчата, приїхали? Можете не відповідати якщо не хочете. Будь ласка, не завдавайте собі клопоту.
— Із Сіетла, штат Вашінгтон,— промовила вона. Послугу мені, бачте, зробила! [61]
— З вас прекрасний співрозмовник,— кажу.— Ви про це знаєте?
— Га?
Та ну тебе, думаю, надто це кругло для твоєї квадратної голови.
— Хочете потанцювати джіттербаг, коли заграє швидка музика? Тільки щоб не вихилятися і не скакати, а просто спокійно й приємно потанцювати. Коли заграє швидка музика, всі посідають, крім отих підстаркуватих пузатих піжонів, і місця нам вистачить. Домовились?
— Про мене,— каже.— Чуєте, а скільки вам років? Це запитання мене чомусь роздратувало.
— Прокляття! — кажу.— Навіщо все псувати? Дванадцять мені, чорт забирай, це я тільки вигнався такий, як тичка.
— Слухайте, я ж вам уже казала: не люблю я, коли зі мною отак балакають. А балакатимете так і далі, то піду й сяду коло дівчат, щоб ви знали.
В цю хвилину оркестр заграв швидку музику, і я, мов ненормальний, почав вибачатися: Вона пішла танцювати зі мною джіттербаг — і так легко, гарно, без ніяких вихилясів. Танцювати вона справді вміла. Партнера відчувала на раз. А коли крутилася, попеня в неї так мило тряслося — просто чудо. Я від неї аж млів. Серйозно кажу. Мало не закохався, поки танцювали. Ось що з нами діють дівчата. Щоразу, як тільки вона зробить що-небудь миле,— хай там у ній нічого особливого й нема чи й узагалі дурна аж світиться,— ти вже, вважай, уклепався і не знаєш, на якому тепер світі. Дідько б їх ухопив, цих дівчат. З розуму можуть звести. Слово честі.
До свого столика ті три мене не запросили — темнота, що з них візьмеш,— та я сів і сам. Біляву, з якою я танцював, звали Берніс Крабс чи Кребс. А тих двох страшненьких — Марті та Лаверна. Я назвався Джімом Стілом — просто задля сміху. Потім спробував завести з ними інтелектуальну розмову. Виявилось — пустий номер. їх і кийком не примусиш розмовляти. Хтозна навіть, котра з трьох була найдурніша. І всі тільки те й робили, що на всі боки крутили головою — так ніби ждали цілого гурту кінозірок, які ось-ось мали гунути до зали. Думали, видно, що ті кляті кінозірки, як приїздять до Нью-Йорка, цілі вечори просиджують у "Лавандовій залі", а не в "Сторк-клубі" чи в "Ель-Марокко"! Добрих півгодини вхекав, поки витяг із них, що вони роблять у своєму чортовому Сіетлі. Виявляється, всі три працюють в одній страховій конторі. Я спитав тих дуреп, чи їм там подобається. Думаєте, вдалося почути розумну відповідь? Я гадав, ті дві потвори, Марті й Лаверна,— рідні сестри, але вони так образилися, коли я спитав. І не дивно: ні тій, ні тій не хотілося ж бути схожою на другу,— воно й зрозуміло! — проте все це було дуже кумедно.
Я потанцював по черзі з усіма трьома. Одна з тих двох страшненьких, Лаверна, танцювала не так уже й погано, зате ж друга, каналія Марті,— здохнути можна! У мене було таке враження, ніби я тягаю за собою по залі статую Свободи. Щоб не сконати від нудьги, тягаючи її, треба було придумати хоч якусь розвагу. Отож я й сказав їй, нібито в кінці зали щойно угледів Гаррі Купера, кіноактора.
— Де?! — стрепенулася вона. І так розхвилювалася — жах.— Де ж він?
— Ет, проґавили! Тільки що вийшов. Чого ж ви зразу не подивились, як я вам сказав?
А вона й танцювати кинула — стоїть, визирає через голови, чи не видно кіноактора!
— От не талан! — зітхнула. Трохи не плаче, сердешна, до того я її довів. Серйозно. Мені зробилося страшенно шкода, що я так її піддурив. Є люди, яких не можна дурити, хоч вони цього й заслуговують.
Але найсмішніше сталося" потім. Коли ми повернулися до столика, каналія Марті сказала подругам, що тут, мовляв, хвилину тому був Гері Купер. Слухайте, ті дві, Лаверна й Берніс, трохи не наклали на себе рук, як почули цю новину! Розхвилювались, усе допитуються в Марті, чи вона бачила його, і т. ін. А та каналія, Марті, й відповідає — атож, мовляв, загледіла, тільки мигцем. Це мене просто вбило.
Бар уже зачиняли, і я хутенько замовив усім трьом по дві порції спиртного кожній, а собі — дві кока-коли. Весь їхній столик був заставлений склянками. Одна з почвар, Лаверна, одно збиткувалася наді мною за те, що я пив лише кока-колу. Почуття гумору в неї було просто вишукане. Вони з Марті пили, каналії, "Тома Коллінза" — прохолодний коктейль із льодом. І це в середині грудня, сто чортів! Не могли придумати нічого кращого. А білява, каналія Берніс, усе прикладалася до віскі з содовою. Жлуктила, як корова. І всі три знай виглядали в залі кіноакторів. Навіть одна з одною не балакали. Каналія Марті ще вряди-годи розтуляла рота. Видавала втерті, заяложені жартики, називаючи, приміром, туалет "схованкою для дівчаток", а коли отой старий, нещасний кларнетист Бадді Зінгера встав і пропищав соло кілька примітивних імпровізацій, вона заявила, [63] що він — просто "незрівнянний", а його інструмент назвала "дудочкою". Вульгарна дівка. А друга потвора, Лаверна, корчила з себе бозна-яку дотепницю. Все чіплялася до мене, щоб я подзвонив батькові й запитав, що він робить. Усе допитувалась, чи не пішов батько на побачення. Аж чотири рази запитала — чи й не дотепно! А каналія Берніс, білявка, та одно мовчала, і край. Що її не спитаю, а вона у відповідь: "Га?" Це вже аж на нерви діяло.
Подопивавши все, вони раптом підвелися й заявили, що їм пора спати. Кажуть, завтра треба вставати рано, вони йдуть на вранішню виставу мюзик-холу в Радіо-сіті. Я спробував їх трохи затримати, але марно. Так ми й попрощалися. Я ще сказав, що знайду їх у Сіетлі, якщо коли-небудь там буду. Але навряд. Тобто навряд чи я їх шукатиму.
Принесли рахунок — за все, разом з сигаретами, майже тринадцять доларів. Як на мене, дівчата могли б принаймні запропонувати самим заплатити за випите до того, як я з ними сів. Я, звісно, не дав би їм заплатити, однак принаймні запропонувати вони могли б. А втім, я не брав цього в голову. — Вони ж були такі темні та ще й в отих жалюгідних, кумедних капелюшках, і взагалі. У мене аж душа защеміла, коли я подумав, що завтра вранці їм уставати на першу виставу мюзик-холу в Радіо-сіті. Коли хто-небудь; скажімо, молода дівчина в жахливому капелюшку, їде такий світ до Нью-Йорка — з якогось там Сіетла, враг його матері,— і лише для того, щоб підхопитися вдосвіта й бігти на вранішню виставу мюзик-холу в Радіо-сіті, це мене так пригнічує, просто серце крається. Я б замовив усім трьом по сотні коктейлів кожній, аби тільки вони мені про це не розповідали були.