— Що поробляєш? — кажу. [40]
— Він ще й питає, що я в біса поробляю! Пробував заснути, але ж ви там зняли таку бучу! Чого ви завелися?
— Де тут світло? — Я ніяк не міг знайти клятого вимикача. Всю стіну обмацав.
— А нащо тобі світло?.. Он там, майже в тебе під рукою. .
Нарешті я таки знайшов вимикача і ввімкнув світло. Еклі, каналія, затулився долонею — світло, бачте, засліпило йому очі!
— О боже! — скрикнув він, уздрівши мою розквашену фізію.— Що з тобою?
— Та ми з Стредлейтером трохи той... погиркались,— відповів я і сів на підлогу. В них у кімнаті ніколи не було стільців. Хтозна, де в дідька вони їх дівали.
— Чуєш,— кажу,— ти не хочеш трохи пограти в канасту?
Еклі любив грати в канасту.
— Господи, та в тебе ж і досі кров юшить! Ти б що-небудь приклав абощо.
— Сама перестане. Чуєш, то не хочеш трохи перекинутись у канасту?
— Яка там канаста, чорт забирай! Ти хоч знаєш, котра вже година?
— Ще не дуже пізно. Всього лиш одинадцята — пів на дванадцяту.
— Всього лиш! — перекривив мене Еклі.— Завтра мені, щоб ти знав, рано вставати, я йду до церкви, чорт забирай! А ви серед ночі мордобій влаштували, кричите, як недорізані. За що ви, паскуди, хоч побилися?
— Довга й нудна історія, Еклі. Мені шкода нею тебе мучити.— Я з ним ніколи не розмовляв про свої особисті справи. Насамперед тому, що він ще тупіший за Стредлейтера. Проти цього недолобня каналія Стредлейтер просто геній.— Слухай,— кажу,— можна мені сьогодні переночувати на Еловому ліжку? Адже він приїде аж завтра ввечері, правда? — Я добре знав, що раніше Ел не повернеться. Він майже щосуботи вшивався додому.
— Звідки мені в біса знати, коли він приїде! — каже Еклі.
Слухайте, це вже мені набридло!
— Хай тобі чорт, як це ти не знаєш, коли він приїде? Хіба він коли-небудь вертався раніш, як у неділю ввечері, га? [41]
— Та воно так, але ж не можу я, дідько його мамі, сказати кожному: лягай, якщо хочеш, і спи на його ліжку!.
Ну, він мене вбив! Я як сидів, простяг з підлоги руку й поплескав його по плечу.
— Ти, малий, принц,— кажу.— Ти про це хоч знаєш?
— Ні, я серйозно... Не можу ж я кожному стрічному сказати: лягай собі на...
— Ти, малий, справжній принц. Джентльмен і мудра голова,— кажу, Зрештою, так воно й було.— У тебе часом немає закурити? Якщо скажеш "є", мене вхопить інфаркт!
— Немає. їй-богу, немає. Чуєш, а за що ви там, чорти, завелися?
Я не відповів. Тільки встав, підійшов до вікна й виглянув надвір. На серці раптом стало так тоскно — жити не хотілося.
— То через що ж ви, хай вам чорт, побилися? — вже всоте питає Еклі. От зануда!
— Через тебе,— кажу.
— Що?! Чого це в біса через мене?
— А того. Я захищав твою честь. Стредлейтер сказав, ніби ти — паскудний хлопець. Не міг же я подарувати йому цього наклепу.
Під нього наче жару сипнули.
— Так і сказав? А ти не бре? Серйозно?
Але я відповів, що тільки пожартував, а тоді взяв і ліг на Елове ліжко. Слухайте, як же гидотно було в мене на душі! Тоскно, самотньо, хоч головою в стіну бийся.
— У вас у кімнаті смердить,— кажу.— Я навіть звідси чую, як смердять кляті твої шкарпетки. Ти що, ніколи не віддаєш їх прати?
— Не подобається — іди... сам знаєш куди! — відповідає Еклі. Дотепний, собака! — Може, погасиш оте чортове світло?
Та я не поспішав гасити світло. Я лежав на Еловому ліжку, думав про Джейн і про все інше. Коли я уявляв її з Стредлейтером у машині отого товстозадого Еда Бенкі, на мене находив сказ. Як згадаю про це — зразу хочеться кинутись сторч головою з вікна. Просто ви не знаєте Стредлейтера. А я знаю. Більшість хлопців у Пенсі тільки язиком клепають, нібито тягаються з дівчатами,— як-от, скажімо, Еклі,— а Стредлейтер справді тягався. Я сам знав принаймні двох дівчат, з якими в нього це було. Що правда, то правда.
— Цікаве в тебе життя, Еклі,— озиваюсь по хвилі.-
Розкажи мені про себе, малий! [42]
— Може, ти все ж таки погасиш оте бісове світло? Мені завтра вранці треба до церкви.
Устав я і вимкнув розтриклятуще світло, коли вже Еклі так не вистачає цього для повного щастя. Потім знову ліг на Елове ліжко.
— Ти що — спатимеш там? — питає Еклі. До чого ж гостинний господар, слухайте!
— Може, й спатиму. А може, й ні. Не бери дурного в голову.
— Та я не беру, тільки що ж я в біса скажу Елові, коли він раптом повернеться й застане на своєму клятому ліжку...
— Спокійно, малий! Я тут не спатиму. Не хочеться мені, чорт бери, зловживати твоєю гостинністю!
Через кілька хвилин Еклі вже хропів, як скажений. А я лежавшу темряві й намагався не думати про каналію Джейн та Стредлейтера в машині отого паршивця Еда Бенкі. Та не думати було важко. На лихо, я знав, як уміє підкотити до дівчини сволота Стредлейтер. І від цього мені ставало ще гірше. Якось ми вчотирьох сиділи в машині того ж таки Еда Бенкі — Стредлейтер зі своєю дівчиною ззаду, я зі своєю — спереду. Ох і дока ж був у своєму ділі Стредлейтер! Клеїти дівчину він починав з того, що спершу запудрював їй мізки таким щиросердим, ангельським голосочком, ніби він не тільки найвродливіший хлопець у світі, а й страх який милий та щирий. Мене трохи не вирвало від його балачок. А його краля все шепоче: "Не треба... прошу тебе... Не треба..." Але каналія Стредлейтер, чую, все вмовляє її отим щиросердим, як у президента Лінкольна, голосом. І раптом на задньому сидінні запала моторошна тиша. Мені стало так незручно... Навряд чи тоді в нього з тією дівчиною щось вийшло, але ж до того йшло. Йшло, чорт забирай!
Поки я лежав отак, намагаючись про це не думати, каналія Стредлейтер причалапав з умивалки в нашу кімнату. . Я чув, як він складає смердюче своє туалетне причандалля і відчиняє вікно. Жити не може, бачте, без свіжого повітря! Невдовзі після цього він погасив світло. І. не подумав, гад, подивитися, де я.
Навіть за вікном було тоскно. Ні машина ніде не проїде, ніщо. На душі в мене стало так самотньо, так погано, аж захотілося розбудити Еклі.
— Еклі! — шепнув я тихенько, щоб Стредлейтер не підслухав мене крізь душову.
Еклі не почув. [43]
— Еклі!
Він знов не почув. Спав як убитий.
— Еклі! Нарешті таки почув!
— Що ти там у дідька знов придумав? — питає.— Я тільки-тільки заснув, будь ти неладний!