— Ваша правда, Олександро Харитонівно, — обізвався Комашко. — Наші панни, як тільки виплигнуть з гімназії..
Старій Навроцькій чомусь здалося, що її влучила куля в самісінький лоб. Вона не стерпіла.
— Який тон! Хіба панни кози чи зайці, що вони плигають? — обізвалась Навроцька.
— Гм… Трохи, трохи схожо, — сказав Навроцький.
— Як вискочать з гімназії, то зараз тягнуться за аристократизмом, — говорив далі Комашко. — Вони мріями ганяють по багатих салонах, марять за убори, їм треба або модної французької мови, або панської офіціальної великоруської. Український язик вони викурюють з дому, бо ним говорить простий народ. Просвічена українка первий ворог України й українського народу, бо вона відрізняє ще в колисці своїх дітей від народу.
Саня глянула просто в очі мачусі. Навроцька почутила, ніби куля вдарила її в самісіньке серце.
— В мене так не буде. О, я не вижену народної мови з своєї сім'ї, — обізвалась Саня.
"Ще й не вінчалась, а вже говорить за своїх дітей. Пропаде моя Маня! Усякої небезпечної нісенітниці отут наслухається".
Навроцька почутила, що вона уся ніби наскрізь прострелена, схопила свою Маню за руку і встала з місця.
— Ходім, Маню, та зготуємо чай, ніж маємо гаятись отутечки, — сказала вона до своєї дочки.
Стара пішла з дочкою через вигон, і незабаром її й Манина постать заманячіли між хрестами та могилами монастирського кладовища, кудою вилася стежка. Комашко дивився їм услід і думав: "Там тобі місце! сама втекла од живих людей на моральне кладовище і дочку потягла; заморозила живцем молоду чесну добру дівчину і з живої, гарної на вроду дівчини зробила єгипетську мумію".
Батько з дочкою та Комашком сиділи й мовчали.
Червоний світ сонця облив високий берег, високі кручі. Небо було чисте, синє, як шовковий синій намет. Море лисніло. Сиза легка імла впала на далеке море. Тиша, тепло. Якась благодать розлилась в небі, на морі й на землі. Радість, спокій злинув на серце молодого Комашка. Щастя розворушило його серце, зачепило його гуманні мрії.
— Усей вік свій до самої смерті не забути мені цього пишного вечора, — тихо й неначе сам до себе обізвався Комашко. Ці слова були ніби луною його передніших потаємних думок, його щасливої душі.
"Думи мої неначе летять на крилах. Мислі мої ширшають, серце стало гарячіше, — думав Комашко. — Я ладен вхопити в обнімочок ввесь світ, бо неначе вдруге на світ народився".
— Добре жити для себе, але сто раз вище й краще жити ще й для других людей, нести між люде добро, розсипати гуманні ідеї, дбати за людське щастя, жити для високих ідей і вмерти за їх, — знов обізвався Комашко, неначе розмовляючи сам з собою.
— Гм… Може, ваша й правда, — обізвався Навроцький, — але… але…
— Моє серце каже, що ваша правда, — обізвалась Саня.
— Але, дочко, гм… гм… ти таки добре загониста, та й, ви, Вікторе Титовичу, загонисті в думах. В житті, гм… коли б ви часом не загнались… бо в житті — буває усяково…
— Тепер життя людське в нас поламане, покалічене, покручене, — сказав Комашко.
— Але, бачте, гм… треба й для себе жити, й дбати, і себе не забувати, — знов обізвався старий.
— Без загонистих людей, без ідеалістів не було б ворушіння навіть в житті історичнім. Стояло б болото й застоялось би, і в йому розплодились би жаби, та пуголовки, та усякі гади, а чаплі та бусли дибали б собі спокійненько та хапали б їх для своєї поживи. Історія й людське життя часом вимагають людських жертв, — сказав з пафосом Комашко, і його очі блиснули; голос став голосніший і твердіший.
— Воно, бачте, теє-то, так, але… гм… луччих людей часом палили в багатті, — обізвався Навроцький.
— Нехай і палили, але з того попелу повстала жива сила, — сказав Комашко, — а її ніколи не спалять лихі люде.
Саня глянула йому в очі.
"Я з тобою ладна й в вогонь кинутись, — подумала вона. — Згориш ти — згорю й я".
Старий батько похилив голову й задумався… Турбота заворушилась в його серці…
Сиза імла розстелялась по морі. Скелі ніби жевріли жаром на сонці. Море, гладеньке й лиснюче, лежало в скелистих берегах, як дороге дзеркало в темних рамах. Був той вечірній пишний час над морем, коли жива душа несамохіть розімліває; почутливе серце знехотя стає живіше, добріше й почутливіше.
— Ніяка сила не спроможеться погасить в мені святого вогню, — тихо обізвався Комашко.
XI
Тим часом Фесенко, розпрощавшись з Бородавкіним, ішов до Навроцького. Тихою ходою йшов він вуличкою, що ніби угнулась в балку й знов вигиналась нагору. Тінь полягала на балці. Нагорі через лист акацій блискало проміння надвечірнього сонця й через балку сипалось на другому боці на білі невеличкі хати, на. гарненькі покрівлі й обсипало їх теплим світом.
Тихий вечір розворушив думи в серці в Фесенка. Перед ним ніби майнуло гарне Санине личко. Йому ніби в самі очі заглянули її тихі, блакитні, як вечірнє небо, очі. І несамохіть вирвалось з його грудей легке зітхання.
"Шкода Сані… Але двадцять п'ять тисяч і дім! Це не жарти. Коли б пак мені ті гроші з додачею Сані! Та нічого робити: треба брати в додачу Маню. На її гроші я закладу собі грунт для кар'єри… гм… Правда, воно якось неморально. Але тепер світ не такий, щоб дуже церемонитись з моральністю. Моральність животіє тільки в книжках. Ідеали — нісенітниця й клопіт в практичному житті. В світі панує один закон біологічний: дерево запускає коріння в грунт і висисає сік з землі, глушить кругом себе кущі та слабкіше дерево… Пустимо й ми коріння в дурний людський натовп і будемо п'явкою висисати сік кругом себе, звідкіль тільки можна. В світі скрізь співається стара, як світ, пісня: "Той, хто не маже, той дуже скрипить; хто не лукавить, той ззаду сидить". Ззаду я ніколи не сяду; лучче сидіти спереду… І ми сядемо спереду, і за нас колись заговорять в світі. Будемо мазати, щоб не скрипіло, будемо лукавити; де треба, пригнемось, удамо з себе підлизу та пронозу, а потім піднімемось високо вгору. Але що буде, як згори повіє інший вітер? як часом звелять запровадити ті ідеали, ті ідейки, ті принципи в життя? — спитав сам в себе Фесенко. — Тоді скинемо одну машкару та надінемо іншу, хоч би й машкару честі й правди. Це невелика штука. Чи то я один в машкарі? Шкода, що моє прізвище не аристократичне. Фесенко… гм!.. Фесенко… так і знать, що моя як не баба, то якась дурна прабаба була Феська, взяв би її нечистий…"