В її легенях проростають тогорічні зерна спаленого проса. Я відмовляюсь вірити у подібні чудеса. Ти, дурний, віриш. З-під киселевої верети виринають зимові птахи. Їх народжує моя грішна подоба. Я дозволяю викохуватись у її просі. Ти, щирий, перечиш. Залишимося непричетними, благаєш. Працюю в полі з самого ранку, хоча, крім нас, більше ніхто не має подібного добра. Ми призвичаєні з дитинства, відтак — це певний обов'язок. Більшість висаджує під вікнами своїх дерев'яних хат спеціально розроблений сорт квасолі. Квасоля в'ється по довгих палицях, а заквітнувши, осипається. Всі знають, що ніякого врожаю не буде, та продовжують щороку саджати. Не розумію, ти так само не розумієш; для себе вирішили, що це певний ритуал місцевого люду. Те, для чого нам поле, теж не розуміємо, адже жнив все одно не дочекаємось або пропустимо. Коли повертаюся до хати, помічаю, що ти не один. Якась діва сидить із тобою за столом і жує яєчню. Довкола вас зібралися місцеві мешканці, спостерігають. Діва в обідраній одежі, з обламаними нігтями. Приголомшений тим, як діва уплітає харчі. Мені не шкода і ти радий. Виношу чисте вбрання, пропоную, коли наїсться, одягтись. Помітно, як місцеві мешканці починають нервувати, за мить їх уже розриває лють. Не ясно, в чому справа і взагалі, якого чорта вони тут усі зібралися, хто їх запросив. Діва наїдається, одягає чисте вбрання, дякує. Мешканці вибухають: їм, що відбувається, не до вподоби, діва не заслужила — вона справжня повія. Пропонують скинути діву з гори або закидати камінням. У натовпі стоять чоловіки, з якими діва робила любов і брала за це гроші, стоять жінки, яким діва любила доставляти насолоду задарма. І всі вони пропонують скинути діву з гори або закидати камінням. На очах діви з'являються сльози відчаю — вона більше не хоче лишатися повією, від сьогодні діва не грішитиме. Місцевим мешканцям не відомо, що Бог прощає (їм не відомо, що Бог існує). Ти заводиш діву до нашої оселі, дозволяєш перечекати тут. Гнівний люд іде по домівках — продовжувати чекати на врожай, якого не буде. Діва засинає на нашій постелі. Ти палиш, я знову йду в поле. Коли з'являюся під вечір, діви вже немає. Ти палиш.
▼
Знайомі повідомляють, що після зустрічі мене відправлять додому на таксі. Я випила до біса, але не заспокоююсь: чому мене мають відправляти додому на таксі, коли обіцяли поселити тут. Питають, чи все в мене добре, чи мені не погано. Ні, мені добре, не погано, чому — додому, на таксі. Те, що белькочу, не слухають, пхаючи мою подобу до вже замовленої машини. Водій питає адресу, згадую тільки твою вулицю і називаю. Ми їдемо більше години і тільки за цим водій повідомляє, що не знає такої адреси, він не в змозі мене відвезти, треба шукати іншого, до того ж, він такий втомлений, що далі й не їхатиме. Я даю тобі знати, що буду. Мене нема, ти безсилий перед спокоєм, незадоволений — чекати вже не ладен. Я прошу зробити над собою зусилля і переконую, немов скоро приїду, навіть сама відшукаю будинок і під'їзд. Водій знаходить інше таксі, домовляється про ціну, радий, що історія зі мною так добре закінчується. Новий водій висаджує на твоїй вулиці. Шукаю будинок і під'їзд. Але не знаходжу. Мені так сумно, а ти неймовірно лютий — на твоїй вулиці повно наркоманів і проституток, я ж шляюся, за це буду сильно покарана. Виходиш на пошуки мене, знаходиш. Виправдовуюсь: дуже п'яна, тому не могла відшукати ані будинку, ані під'їзду. Опускаю голову (відчуваю свою провину), я згодна, щоби ти мене покарав. Заводиш до помешкання, саджаєш на канапу. Я не піднімаю голови — мені так само соромно. Питаєш, як знайомі, чи було нам весело. Кажу: ніяк, не було (не піднімаючи голови). Знімаєш сукню і ми кохаємось. Я так хочу, аби ти мене покарав, і ти караєш. На зап'ястках і сідницях лишаються синці. Обіцяю вже ніколи не доставляти такого клопоту, кусаю шию. Тобі боляче і ти про це говориш. Я розумію, та інакше не можу (ти теж розумієш) — мені боляче не менше. Коли засинаю, то затримую долоні на твоєму тілі, не загубити б. Уранці вимагаєш, аби довго пестила і не засинала. Я пещу, але не контролюю свідомості, вимикаюсь. Треба із цим щось робити, йдеш ставити чайник на пічку (будемо пити каву). Із бюрка дістаєш якісь листи. Попереджаєш, це особливі листи, від ворогів. Ніби, ти маєш їх безліч. Читаємо вголос листи від ворогів і нам навіть смішно. Виявляється, вони нічого про тебе не знають, але роблять вигляд, що знають усе. Це не так, зауважуємо. Вороги оперують застарілими даними, що нас трохи дратує. Вирішуємо, досить фальшивого коментування твого життя і стосунків з іншими (не тими) людьми. Ховаєш листи до бюрка і йдеш на кухню робити каву. Повертаєшся без чашок і я не можу зрозуміти, чи ти щось заварював, чи ти взагалі зняв чайник з пічки. Під час кохання мовчимо, відчуваючи, як затишно, хороше. Виповзати з ліжка лінь, але пора. Одягаю чорну святкову сукню. Чекаю, коли скажеш, щоби йшла. Не говориш; засинаю до вечора. Будиш — дорослі вдень не сплять, пробуєш переконати. Отже, не доросла — такий в мене висновок. Доросла — наполягаєш (знімаєш сукню, білизну, безжально береш).
Висилюють нічні забави, пнучись тілесною насолодою, вивертаючи теплої рідини на вражену шкіру. В заглибинах — спалахи чужих смертей. Допоки таке недоступне нашому терпінню. Повалений манірною облудою, знеможений. Колихати місячну паморозь. Що тобі ще? Шукаю по ліжку на світанку, але не знаходжу. Ти вже не тут, десь. Я звикаю і більше не дивуюсь, аби не дізнались ті, що живуть біля річки, внизу. Якщо знатимуть, муситимемо шукати виправдань (муситиму). Не міркували. На білизні помічаю плями. Це одна з причин, чому тебе не знаходжу. Три або чотири дні не бачитиму, не прийдеш. Лишаюся наодинці. Коли б не обіцянки, пустила(сь). Але обіцяла: не гнівити. Не гнівитиму. Печу пироги і роздаю голодним дітям. Те, звідки з'являються голодні діти, не відомо. Мене ніхто не просить, але роблю. Либонь, відчуваючи потребу. Безмаль, гріхи. Ти не говориш, а я не питаю. Діти їдять, хоча не певна, що вони з'явились і голодні. Виношу простирадла у плямах на двір, пратиму. Не по собі: ті, що живуть біля річки, внизу, уже дізнались — підказує. Скоро прийдуть, виправдовуватимусь. Сідає сонце, але не приходять. Я в розпачі: нічого не сталося, просто все (як завжди) — ніяк. Простирадла мокрі — не встигли висохнути за день, але інших не маємо. Витримую біль, та не самотність. Кличу, хоча намарне (три або чотири дні не бачитиму, не прийдеш). Піднімаюсь зарано, не хиблю: пироги з сиром і ягодами. Але приходять не діти — пироги їстимуть ті, що живуть біля річки, внизу. Мені не жаль, будь ласка, най лише будуть мирними. Ті, що живуть біля річки, внизу, закінчують із поїданням, якось вороже настроєні (я помічаю, готова). Кидають: бачили тебе. Обвинувачують у скритності, їх не влаштовує так. Як, так? — ізлегка. Сиплять попелом, вогнем: ти затягаєшси до води і залишаєшся живим — вони бачили, тепер вони знають, і не треба перечити. Не перечу: так, залишаєшся; але ті, що живуть біля річки, внизу, не усвідомлять, тому мовчу, не пояснюю. Поясни, вимагають. Мовчу, переймаючись, як можна таке пояснити. Хапають, зв'язують. Думають, це допоможе. Не засмучую: мовчу і не кажу, що ніщо не допоможе. Обрізають сорочку і хочуть сікти. З першим ударом помічають, що течу. Зупиняються, відходять. Ми аніскілечки не подобаємося тим, що живуть біля річки, внизу, тому наказують шукати іншого місця, рушати звідси. Попереджають, що голодні діти більше не ходитимуть їсти пироги — я можу не пекти. Та й насправді, ніякі вони не голодні, лишень малі. Погрожують. Якщо не майнемо, мститимуть. Ті, що живуть біля річки, внизу, спускаються. Знаходиш мене отак: зв'язану, залиту. Розв'язуєш, омиваєш. Знають, засмучую. Знають, радієш, — загартований, готовий.