Виявляється, нижньої білизни ципи влітку не носять. Особливо, як така спека. У цип поголені лобки. Мені анітрохи не подобається. Ципи цілують одна одну в губи; я відвертаюся. Вони заходять до ванної кімнати. Двері не причиняють. Чую, як ллється вода. Ципи пестять груди і животи. Пробую опанувати хаос: гадаю, для чого я ципам, їм і без мене солодко. У свідомости виринаєш ти; ципи пробивають мармуровими голосами завісу зі спогадів. Кличуть мене до ванної, питають, чи роздяглася, готова. Ні, не роздяглася, не готова. Відкорковую пляшку їхнього білого вина і залпом опорожняю. Вино тече підборіддям. Негідні картинки зі світанкових сновидінь міцно лягають на мої стегна і починають поволі рухатись. Повітря гусне жіночою вільготою з піхви. Мої пальці в теплому слизу, язик ковтає чужий рожевий рот. Дорікаю, що відбувається. Кокаїн з лікувальною метою сиплять до пупка і по черзі прикладаються. Нереальним фантазіям вчать привабливі ципи — вони наркоманки. Зграя вогняних риб витріщається з акваріума на те, чим переймаються їхні господині. Ципи гарчать, виють. У стіни кувалдами б'ють сусіди, вимагаючи тиші. Долонями затуляю вуха, але бачу, що сиплеться цегла. Припиніть, вередую. Зупиніться. Ципи поливають із ковша, підсовують відворотного зілля. Одна з цип колошматить по щоках. Розплющую очі: ципи в халатах, схвильовані. На Бога, кажуть ципи, що за жарти. Поруч із собою помічаю порожню пляшку з-під вина — все розумію, ципи плюскалися довго. Вдягаються — поведуть, де ти. Ципам ясно, що нічого доладного між нами (ципами і мною) відбутися не може. Вони пошукають іншої — не хочуть мати справ із божевільною. Я не ображаюся, най — божевільною, аби провели до того місця, де ти чекаєш на мене. Почуваюся кепсько, намагаюся триматись. Не п'яна. Ми входимо до темного бару. Мало столиків і забагато фальшивого люду. Накурено, відворотно. Невже ти маєш бути тут — не вкладається. Нарешті, ципи кивають головами у твій бік. Помічаю, радію. Це все, і щезають. За столиком ти не один, я помічаю. Сідаю навпроти, але не зауважуєш. Ти наполегливо розглядаєш жінку, що вчепилась у руку свого дебелого коханця. Спідничка в горошок і червоний капелюшок. Вона повна дура, роблю висновок. Але тобі плювати, адже вона просто жінка. Скрутно, тримаю погляд на її пишній поставі. Мені боляче за тебе, трохи жаль. Думаєш, чи не забагато вже на сьогодні випив, що так вирячковуєшся і, либонь, заздриш цьому ведмедю. Люд гомонить, не дає можливости остаточно зосередитись на тобі. Сум скрапує багряним потом із твоїх скронь. Пробую дотягнутись і вилизати язиком, лишити в собі твій багряний піт, захлинутися таким сумом. Не вдається. Ти піднімаєшся, йдеш спочатку в туалет, а потім замовити для себе ще якоїсь баланди. Зі сцени лунають останні звуки бандури. Бандурист викликає таксі, їде додому — його робочий день добігає кінця. Наостанок каже, що втомився і ні в що вже не вірить (прохає повірити). Я відчуваю, як ти торкаєшся до мого коліна. За хвилину торкаєшся не лише коліна (стегна, спина, плечі, шия) і збуджуєш. На твоєму рахунку три келихи якоїсь баланди. Те, що спорожнила пляшку білого вина, не пам'ятатиму. Питаєш, чому така напружена, що сталося. Нічого не сталося, хоч і направду напружена. Допікають позори кольорових курок — ти сливе повністю мене роздяг і готовий покласти на стіл. Я так само готова, але прошу не поспішати. Курки тільки того і чекають, приготувалися. Мені не до смаку — якщо не підемо, курки кінчатимуть одночасно з нами, навіть не доклавши анітрохи зусиль. Вимагаю звідси піти. Ти не проти, за. На ґанку зіштовхуємось із бандуристом. Його таксі ще й досі не під'їхало. Тиснеш руку бандуристові — ми так само ні в що не віримо, чому й ідемо кохатися у дворі під вікнами сумирних городян. Бандурист розуміє, колись і він умів любити. Зрештою, він любить і понині, але не розголошує, мовчить. Під'їжджає таксі для бандуриста. Те, що вони кажуть, — хай; щезає за дверцятами, втискаючи своє важелезне тіло до переднього сидіння. Услід ми не дивимось, переймаючись тим, що до ранку лишилося обмаль часу і гоже поспішити. Місцина, де розташовуємось, освітлюється з усіх сторін. Тому напівпритомні перехожі стають свідками нашої несамовитої любови. Із пляшками горілки в руках, співаючи, перехожі помічають немудровані дії і затуляють одне одному писки. Їм видається, що заважатимуть. Ми помічаємо і нам весело. Прохожі щезають за рогом; ти розстібаєш мені джинси і намагаєшся зняти футболку. Цілуєш. Питаєш, як день, що хорошого. Не знаю, чи слід тобі розповідати, як день і, окрім тебе, нічого хорошого. Кусаю тебе за вуха, сповзаю до шиї. Тобі кортить покласти мене на асфальт — трахнути. Десь так і говориш, але не настільки відверто. Опускаєш на коліна: помічаю, який збуджений. Кажу, дивно, ніколи не гадала. Запускаєш руки в мої пасма, чому ж — дивно. Забуваю, що ти мені не належиш — належиш. Дика залежність, коли всмоктую до свого рота твої вуста. Хочу язика, але поки ти не даєшся. Разом перебуваємо запекло — не здатна тебе відпустити. Ми можемо піти за гаражі, але не йдемо. За північ, ти посилаєш викликати таксі. Чому отак не лишаємося до світання, ніхто не усвідомлює. Везеш мене додому, зауважуєш, начебто на лиманах. Ні, не лимани — степ, терикони. Трясе, так кортить заснути у твоїх обіймах, але не виходить. Сухо цілуєш, що ж. Ревно. У моєму домі небажані гості. Гості уважно дивляться на лице, запитують, де швендяла, чому нічого не розповідаю. Роблю вигляд, що не помічаю, не чую. Божевільна — не витримують гості. Наостанок розказую тобі про цю думку гостей. Хай — те, що вони кажуть. Лишаю на собі твій аромат і засинаю.
▼
Щебечеш небесних пісень, аби не зауважила, як безжально. Плястикові шприці у венах, коричневі цятки на руках. Скрутило живіт, масажую. Оббльовую одяг якимось принцесам. Цікаво, звідки вони всі. Їх купа, вони випромінюють небезпеку. Тебе попереджаю, але вірити не хочеш. У весняному саду дванадцять принцес висаджують криваві квіти. Спостерігаєш, захоплюєшся. Стою зовсім близько. У мене відро з прозорою водою — допомагатиму (литиму воду). Руки принцес майорять неславою, вони лізуть цілувати твої чисті долоні. На ногах у принцес налиплий бруд. Я не пускаю, відштовхуєш. Принцеси дотягуються до твоїх долонь. Їм мало, не вистачає. Принцеси голосять: ти необхідний повністю, з тельбухами. Робиш назустріч принцесам кілька кроків. Я не можу дозволити таким загидженим принцесам торкатися до тебе. Підбігаю і ретельно тру мачулою руки недолугих принцес, зливаю з відерця прозорої води на ноги. Непритомнію услід вашим задоволеним крикам. Наливаєш принцесам вина, сідаєте за столом. Вони знімають оббльований мною одяг і демонструють тілесного багажу. Не підходжу, мене не обходить. Не помічай. Не помічаєш. У моєму відерці ні краплі води, нема чим полити кривавих квітів, яких висаджували принцеси. Непокоїть, що далі. Ріжеш хліб і роздаєш їм, голодним. Ти не спокушений, ти — зомлілий. Скручуюсь неподалеку калачем — живіт розплоджує поневільний біль. Наближатися немає сенсу, проженеш. Мнуся поблизу отих кривавих квітів; чую вашу розмову. Умокаєш шматок хліба до вина і наближаєш до губ засмаглої принцеси. Здається, колись ти із нею знався. Переконуєш принцесу, що вона зрадить, хоча ти постійно за неї молишся — ти бажаєш засмаглій принцесі добра. Вас зв'язували почуття, мізкуєш собі. Принцеса заперечує, жуючи шмат білого хліба в вині (не зрадить, не зв'язували). Помічаю: ти сливе плачеш. Пхаю сиру землю в горлянку, заліплюю очі. Не відмовляй, коли даруватиму спасіння. Голі ситі принцеси прагнуть зогріву — а ти не даєш. Любіть одна одну — розвертаєшся і щезаєш між дерев. Засмагла принцеса переконана, що зрозуміла все так — устромляє свого язика до рота іншої принцеси. Біжу за тобою, але не знаходжу. Криваві квіти гинуть; принцеси кохаються. Ти молишся або вмираєш.