Одне слово, в мене вже назбиралось тридцять шість наборів для пісочниці з відеречками, совочками й грабельками. Я випросив у двірника здоровенну целофанову торбину, щоб скласти туди іграшки й занести додому.
Дорогою мені зустрілася огрядна жінка. Вона запитала, що я збираюся робити з тим лантухом іграшок. Я зопалу бовкнув: це —для бідних негритянських діток. Огрядна жінка заходилась мене вихваляти і захотіла внести й свою лепту в таку добру справу. Вона повела мене до свого висотного будинку, і я мусив дертися за нею аж на п'ятий поверх. Через захаращений передпокій ми пробралися на кухню. Там під стіною стояла довга скриня, що правила їй за лаву. Жінка підняла віко й вигорнула зі скрині гору мотлоху: клапті тканини, старі шкарпетки, пісочний годинник, мотузки для білизни, пластмасове відро, слоїчки з-під гірчиці, брудне шмаття, солом'яний капелюшок, облізлих плюшевих ведмедиків й ще багато всілякого непотребу. Вона порпалася в ньому й бідкалась:
— Де ж це Гансикові іграшки? Вони ж десять років тут лежали! Тим часом вона показала мені фотокартки свого Гансика. На
одній Гансик сидить з совочком у пісочниці, на другій — Гансик іде на конфірмацію, на третій — одружується, на четвертій — тримає на руках власного маленького Гансика.
Жінка знову взялася за пошуки, мурмочучи:
— Аякже, аякже, треба чинити добро! Чинити добро! Бідолашним негренятам! У них там пустелі, гори піску — й жодного відерця, жодного совочка!
Нарешті лава-скриня спорожніла. Іграшок у ній жінка не знайшла! Я хотів звіятися чимшвидше, ні до чого мені все це було, але не знав, як відкараскатися від добродійки. Для негренят вона підшукає щось інше, заспокоювала вона мене. Я пояснив, що ми збираємо іграшки для пісочниць, але вона наче й не чула. І тицьнула мені під пахву старого облізлого ведмедика, сказавши:
— Синку, не будь такий скромний! Я ж від щирого серця, ідеться ж про бідолашних негрів!
На кухні якийсь час стовбичила ще одна жінка. Завітала позичити яйце. Мабуть, вона все чула про мою збиранину. Коли я зі своїм лантухом і плюшевим ведмедиком спускався сходами наниз, двері квартир відчинялися й люди виставляли за поріг речі для негрів. Я як міг відмовлявся, але намарно. З кожної квартири линули пахощі смачненького обіду. Мій голод дедалі більше дошкуляв.
Коли я нарешті вибрався на вулицю, окрім піщаних пасочниць, совочків, ведмедика, моя колекція поповнилась трьома ляльками без очей, двома — без кісок і ще однією без руки, а також паровозом без коліс, сірою вилинялою піжамкою, глечиком "напийся — не облийся", пакетом сухого молока, книжкою з малюнками маленьких негренят і парою розтоптаних капців. Це добро люди порозпихали в целофанові торбини. Я з радістю залишив би їх біля під'їзду, але мене аж до сусіднього провулка супроводжувала двірничка. Нав'ючений, як верблюд, я ледве плентався тротуаром. Торбини тріскалися, лопались то там, то там, речі випадали, губилися. Я тричі пробував позбутися їх — кидав, де бачив. Але щоразу хтось мене наздоганяв і кричав:
— Гей, хлопче, зовсім замріявся! Геть своє добро розгубиш!
Я казав "дякую" і знову нав'ючував себе. Дива та й годі! Тиждень тому з моєї кишені випали дві п'ятишилінгові монети. Тоді ніхто за мною не гнався, щоб віддати!
Коло садової хвіртки мене чекала мама. Вона хвилювалась, бо я ще ніколи не повертався так пізно.
— З отим мотлохом я тебе не пущу до будинку! — сказала вона.
Я дорікнув мамі, що вона не співчуває негренятам. Бойкотує збір пожертв для негрів. Мама смикнула з першої-ліпшої торбини сірі піжамні штанці. Одна їхня холоша, видимо, довгенько правила за шмату задля чищення взуття.
— Негренята,— сказала вона, — чхали на таке задрипане лахміття!
— Це правда,— погодився я і запхнув усе те до контейнера для покидьків. Залишив тільки іграшки для пісочниць.
Мама аж ойкнула з подиву. Таких дурнів вона ще не бачила: збирає всякий непотріб, щоб потім ним свій контейнер для покидьків захаращувати.
Цієї миті надійшла Мартіна і мама ще дужче ойкнула. Мартіна також притягла лантух іграшок. Вона гукнула мені:
— У мене шістнадцять наборів!
— А в мене тридцять шість! — гордо сказав я.
— Усього буде п'ятдесят три,— підсумувала мама,— тепер негритянські діти зможуть перекопати всю Сахару!
Хитаючи головою, вона подалася до будинку.
Я вхопив обидва лантухи з іграшками й спустився в підвал. Мартіна залишилася коло дверей на чатах. Сходи були слизькі, і я клубком скотився до нижнього підвалу. Але не забився, бо впав на свої лантухи. Відразу ж пішов до великої нори й гукнув:
— Я приніс вам п'ятдесят три набори для пісочниці!
Куміорці повилазили зі своїх нірок. Вони зраділи, наче малі діти. Роздивлялись целофанові торбини й розпитували, з чого їх зроблено. Я пообіцяв пояснити їм усе іншим разом, а зараз, мовляв, мені пора обідати і я не хочу, щоб мама кинулась мене шукати і чого доброго, не здумала навідатись до нижнього підвалу.
Куміорці також не хотіли, щоб мама навідалась до нижнього підвалу. Один із них сказав:
— Так, так, ми з тобою згодні! У нас по зав'язку й своїх проблем, і проти будь-якого зовнішнього тиску ми не годні вистояти!
Я запитав, чи можна мені наступного разу привести з собою сестру. Особливого захоплення це в них не викликало, але вони сказали, що коли вона десь така на вдачу, як і я, то якось уже її витримають.
Я піднявся нагору. Мартіна й досі стояла на чатах. Навкруги було тихо-мирно. Я відчув страшенний голод і подумки вже сидів за столом.
Дідуся та Ніка вдома не було. Вони пішли на виставку іграшкових залізниць. У Ніка уроки кінчаються значно раніше, ніж у нас з Мартіною.
На обід мама приготувала спагеті. Коли ми їмо спагеті, мама майже завжди сварить нас, каже, що ми їмо, як свині, що ми не намотуємо макарони на виделку, а глитаємо їх мало не з тарілки. Але ж саме у цьому й весь смак!
За обідом мама стає зовсім не та. Вона забороняє нам обзиватися навіть про найпекучіше. Скажімо, у тебе живіт болить — а ти сиди й ні пари з уст! Або якщо тобі припекло висякатися, вона просто аж жахається. Але сьогодні мама нас не сварила, хоч ми й плямкали як свині. Вона запитала: