— Чого тобі від нас треба? — запитав один із цих п'ятьох.
— У нас нагорі ваш король,— відповів я
— По-перше, нам це відомо,— сказав другий, крайній зліва.
— По-друге, він більше не король нам! — підхопив його сусід.
— По-третє, нехай його лихий візьме,— додав той, що стояв посередині.
— По-четверте, в нас сила-силенна роботи. Тож не заважай нам,-поквапив четвертий.
— По-п'яте, ми не любимо, коли нам заважають. І ми не піддослідні, щоб нас спостерігали,— подав голос п'ятий.
Я не знав, що відповісти, та хотілося порозмовляти з ними, тому запитав:
— Чи не міг би я чимось допомогти вам? Ви мені куди симпатичніші, ніж ваш горе-король. Я б з радістю щось для вас зробив!
Нараз у підвалі запала тиша. За хвилину в усіх нірках почулися пе-ремовки. П'ятеро куміорців з великої нори схилили голови докупи й почали шепотітися. Перегодя той, що стояв посередині, вигукнув:
— Прошу всіх заспокоїтися! Цитьте!
У нірках стало тихо. Середній з п'ятьох провадив далі:
— Громадяни Кумі-Орії, чи вірите ви цьому хлопчині?
З усіх нірок повитикалися сіро-коричневі голівки й повернулися до мене. Я постарався надати обличчю якнайпривітнішого виразу, всміхнувся й знов відчув себе місіонером, що потрапив до незайманого лісу. Громадяни Кумі-Орії уважно стежили за мною. Потім про щось тихо загомоніли між собою.
— То повіримо йому? — хором запитали п'ятеро з великої нори.
— Так, так! — пролунало з усіх менших нірок.
Я відчув, як мої груди розпирає гордість: виходить, я справив на куміорців непогане враження.
— Гаразд,— сказав один із п'ятьох,— ми йому віримо.
Всі п'ятеро виплигнули з нори, підійшли до мене й потиснули мені руку. їхні потиски були міцні й рішучі. Повилазили куміорці з малих нірок і обступили мене. Всі вони були сіро-коричневі, нижчі й худіші від королища-огірчища, а їхні руки й ступні ніг значно більші, як у нього.
Я повторив своє запитання: чим би я міг їм допомогти?
Один куміорець сказав, що їм потрібні інструменти. Угорі, на землі, чули вони, є інструменти. Декотрі їм дуже знадобилися б, адже вони всю роботу виконують вручну: і копають, і риють нори, і розчин готують — геть усе. їм аби гвіздків пригорщу та дроту клубочок. Для однієї справи. Вони вирішили будувати школу куміореня-там, ратушу й стадіон. А ще вони мають перекопати всі свої картопляні плантації.
Раніше, за правління огіркового короля, розповів мені інший куміорець, не було в них ні школи, ні ратуші, ні стадіону. Вони одно сиділи й скочували в роті маленькі земляні кульки. З них вони потім збудували гігантський королівський палац. Треба сказати, що слина в куміорців дуже липка, тому кульки надійно тримаються купи в будові. Королівського палацу вони не можуть показати, бо він зведений стояв у мурі, за великою норою. Але один куміорець, показуючи на узори довкола нори, сумно промовив:
— Тільки над цим оздобленням пропрацювали три покоління моєї родини!
Поки правив рід Погрібні, куміоренята не ходили до школи. Адже дорога до неї була відкрита тільки дітям підвалазнів та підва-лизів. А на підземних картопляних плантаціях куміорцям дозволялося вирощувати картоплі стільки, аби з голоду не перемерли. Решту часу вони мусили виготовляти в своїх ротах кульки оздоблення задля королівського палацу.
А ще один куміорець мені розповів, що в них тепер роботи — не переробити, бо ж багато треба надолужити. Всюди не вистачає то того, то іншого. Але вони впораються, запевнили мене всі п'ятеро. Я метнувся до верхнього підвалу й згріб докупи все, що могло знадобитись моїм новим знайомим. А тоді трьома походами переніс усе те донизу куміорцям.
Найбільше їх потішив Ніків набір для піщаних пасочок. Куміорщ" були від нього у захваті. Вони сказали, що при нагоді я спокійно можу відвідати їх ще раз. І вони мені дуже вдячні. Котрийсь навіть запропонував поставити мені пам'ятник. Але решта зчинили галас: "Пам'ятники в нас віднині скасовано!" Я заявив, що пам'ятник мені потрібний так, як їм король, а іграшки ці нічого не варті, бо Нік їх переріс.
Нагору я повернувся весь задрипаний. Мама сказала, що від мене так тхне, хоч носа затуляй. Вона допитувалась, де мене носило. Але я не признався: навіщо зайвий раз її хвилювати.
Зате Мартіні усе по щирості виклав. Ми вирішили збирати де які не є старі набори для піщаних пасочок — у друзів і взагалі, де тільки можливо. Я спитав Мартіну:
— Як хтось спитає, нащо нам ці іграшки, то що ти скажеш? Мартіна засміялася.
— Ми скажемо, що збираємо їх для бідних негритянських дітей! І вони нам повірять, будь певен!
Розділ одинадцятий,
АБО № 11 ПЕРІОДИЗАЦІЇ, ЗАПРОПОНОВАНОЇ ВЧИТЕЛЕМ НІМЕЦЬКОЇ МОВИ
У школі глузують, що в мене клепки розсохлись. Я й не знав, що наші люди аж так сильно люблять негрів. Захаращую наш контейнер для покидьків. Мамі не вдається нічого в нас вивідати. Дідусеві нерви не витримують.
У школі хлопці з мого класу глузують: "У Вольфґанґа клепки розсохлись!" По-перше, я несподівано став розв'язувати рівняння, наче горішки лускати. А по-друге, попросив усіх принести мені свої старі формочки для іграшкових пасочок, лопаточки, совочки й грабельки.
Еріх Губер, який усюди пхає психологію, сказав, що йому все ясно як Божий день. І заявив:
— Вольфґанґів мозок тепер так і кишить рівняннями. Всі до найменшенької клітиночки сірої речовини безперестанку рахують, як навіжені. А тим часом розв'язувати їм не хочеться. Вони залюбки робили б щось інше. Тому всі клітинки його сірої речовини мозку починають наповнюватися тугою за дитинством, коли їм не треба було рахувати, й наказують Вольфґанґові: "Вольфі, збирай дитячі іграшки". Вони прагнуть повернути Вольфі в дитинство. Тоді їм не доведеться працювати з натугою".
Еріх усіх неабияк насмішив. А якби я їм оце розказав, навіщо мені ті іграшки насправді, вони перестали б сміятися, сказали б, що я здурів.
А втім, Титус Шестак припер мені шістнадцять новісіньких, блискучих наборів іграшок для гри в піску. Сестриччиних. Дитина просто схибнулася на іграшках. Щотижня в неї з'являється новий набір. Коли вона вимагає ще одного, то так верещить, наче її ріжуть. Пані Шестак каже: краще викинути двадцять шилінгів щотижня (стільки коштує один набір), аніж зашкодити своєму здоров'ю.