На Західному фронті без змін

Сторінка 53 з 54

Еріх Марія Ремарк

Проте війна триває... I люди вмирають...

Літо 1918 року... Ніколи ще наше життя в його нужденній подобі не здавалося нам таким бажаним, як тепер; червоні маки на луках біля казарм, лискучі кузки на стеблинах трав, теплі вечори в напівтемних прохолодних кімнатах, чорні, таємничі у сутінках дерева, зірки, дзюрчання води, мрії і довгий сон... О життя, життя, життя!

Літо 1918 року... Ніколи ми не страждали мовчки так, як тоді, коли вирушали на передову. Не знати звідки полинули неймовірні чутки про перемир'я й мир, вони бентежать серця, і тепер вирушати на передову ще важче, ніж завжди.

Літо 1918 року... Ніколи ще життя в окопах не було таким гірким і жахливим, як тепер у години, проведені під вогнем, коли бліді, притиснуті до брудної землі обличчя й судомно зведені руки благали лише одного: "Ні, ні! Тільки не тепер! Тільки не тепер, адже незабаром кінець війни".

Літо 1918 року... Вітер надії, що летить над згарищами й понівеченими полями, шалена лихоманка нетерпіння, розчарування, болючий жах смерті й незбагненне питання: чому? Чому не кладуть цьому край? I звідки взялися ті бентежні чутки про кінець війни?

Над нами часто кружляють ворожі літаки, і пілоти такі нахабні, що полюють на окремих людей, наче на зайців. На кожний німецький літак припадає щонайменше п'ять англійських та американських. На одного голодного, знесиленого німецького солдата в наших окопах припадає п'ятеро дужих і свіжих солдатів у ворожих. На одну нашу солдатську хлібину припадає по той бік фронту п'ятдесят бляшанок м'ясних консервів. Нас не розбито, бо ми кращі й досвідченіші солдати: нас просто розчавлено і відкинуто, адже противник у багато разів численніший.

Ми саме пережили кілька дощових тижнів — сіре небо, сіра багниста земля, сіра смерть. Коли ми вирушаємо на передову, вся наша одежа зразу стає вогкою, і так триває весь час, поки ми перебуваємо там. Нам нема де обсушитися. В кого ще збереглися чоботи, той обв'язує халяви зверху мішковиною, щоб одразу не набрати всередину рідкої глини. Гвинтівки вкриті брудною корою, наш одяг — теж, усе тече, все порозкисало, земля стала вогким, слизьким, масним місивом, на її поверхні жовтіють ковбані з червоними спіралями крові; вбиті, поранені й живі повільно загрузають у це болото.

Нас шмагає вогняний буревій, град снарядних осколків летить у сіро-жовтий хаос, і звідти лунають гострі, ніби дитячі, зойки поранених, а вночі пошматована людська плоть стогне і аж згодом поволі замовкає.

Наші руки — земля, наші тіла — глина, а наші очі — дощові калюжі. Ми не знаємо, чи ми ще живі.

А потім у наші ями вогкою медузою заповзає задушлива спека, і в один із таких днів пізнього літа, несучи нам харчі, раптом падає Кач. Ми з ним самі. Я перев'язую йому рану; здається, в нього розтрощена гомілка. Кач розуміє, що це важке поранення, і розпачливо стогне:

— Саме тепер... Саме тепер...

Я втішаю його:

— Хто знає, як довго ще триватиме ця веремія. Зате тепер ти врятований... .

Рана в Кача починає сильно кровоточити. Я не можу залишити його самого, щоб спробувати дістати ноші. Та я й не знаю, чи є десь поблизу санітарна частина.

Кач не дуже важкий, тож я завдаю його собі на спину і вирушаю з ним назад, до перев'язного пункту.

Двічі я зупиняюся перепочити. Від такого "транспортування" Качеві болить іще дужче. Ми майже не розмовляємо. Я розстібнув собі комір мундира і важко дихаю, вже мокрий від поту, а обличчя в мене набрякло від напруги. Але все-таки я наполягаю, щоб ми йшли далі, бо місцевість тут небезпечна.

— Ходімо, Каче?

— Та треба, Паулю.

— Тоді пішли.

Я підводжу його, він стоїть на здоровій нозі й міцно тримається за дерево. Тоді я обережно беру його поранену ногу, він підстрибує, і я підхоплюю собі під руку коліно здорової ноги.

Іти стає дедалі важче. Часом над нами свистять снаряди. Я йду швидко, як тільки можу, бо у Кача кров із рани без упину капає на землю. А від снаряда як ти оборонишся: адже поки десь сховаєшся, він уже вибухне.

Щоб перечекати обстріл, ми лягаємо на землю, в невеличку вирву. Я даю Качеві чаю з моєї фляги. Потім ми викурюємо по цигарці.

— Отакої, Каче,— сумно кажу я,— тепер нам доведеться розлучитись.

Він мовчки дивиться на мене.

— А пам'ятаєш, Каче, як ми з тобою гуску реквізували? I як ти мене врятував із тієї халепи? Тоді я був іще новобранцем і мене вперше поранило. Я ще тоді плакав. Каче, відтоді минуло вже три роки.

Кач киває головою.

Мені стає страшно від думки, що я зостануся сам. Коли Кача відвезуть до госпіталю, в мене не залишиться тут жодного друга.

— Каче, нам треба буде неодмінно зустрітись, якщо до твого повернення й справді укладуть мир.

— Невже ти гадаєш, що мене з такою ногою ще зможуть визнати придатним? — сумно питає він.

— Ти її спокійно вилікуєш. Адже суглоб цілий. Може, все буде гаразд.

— Дай-но мені ще цигарку,— каже він.

— А після війни, Каче, ми можемо знайти собі якесь спільне діло.

Мені страшенно сумно, це неможливо, щоб Кач — Кач, мій друг, Кач з його похилими плечима, з м'якими ріденькими вусами, Кач, що його я знаю так, як не знав нікого іншого, Кач, з яким я пройшов усі ці роки... Ні, це неможливо, щоб я більше не зустрівся з Качем.

— Дай мені твою домашню адресу, Каче, на всяк випадок. А ось тобі моя, я тобі запишу її.

Папірець з адресою я ховаю в нагрудну кишеню. Який я вже тепер самотній, дарма що він іще сидить біля мене! Чи не стрельнути мерщій собі в ногу, щоб зостатися з ним?

Нараз у Кача в горлі щось заклекотіло, обличчя в нього стає жовто-зелене.

— Ходімо далі,— каже він, затинаючись.

Я схоплююсь, палаючи бажанням йому допомогти, знову беру його собі на спину і біжу, як біжать на великі відстані — не поспішаючи, помірно, щоб не трясти йому поранену ногу.

У горлянці в мене пересохло, в очах мерехтить щось червоне й чорне, я зціплюю зуби й, немилосердно зашпортуючись, нарешті добігаю до санчастини.

Коліна мені підгинаються, але я маю ще сили впасти набік так, аби Кач зсунувся на здорову ногу. Через кілька хвилин я поволі підводжуся. Руки й ноги в мене ще сильно тремтять, я ледве знаходжу свою флягу, щоб відсьорбнути трохи чаю тремкими губами. Та я всміхаюся — Кач урятований.