На вогні святому спалимо розлуку

Сторінка 8 з 37

Бердник Олесь

Далеко за високими Альпами орди східних напасників зустрілися з легіонами Риму. В жорстокому бою, що тривав два дні й три ночі, полягли всі ординці. Жоден не здався в полон. А коли на них купами навалювалися легіонери, вони короткими мечами проколювали собі шиї і падали на землю, плюючись кривавою слиною на ворогів.

Корінь і кілька яровитів, що лишилися живими, попали у полон. їх послали на бойові галери, прикували до гребних весел на трієрі. Тяжко було Кореню, незвично серед різномовного товпища. Свідомість вбирала нові образи, ідеї, звичаї, жадібно поглинала чутки про далекі краї, про дивоглядних людей.

Галера часто плавала через широке море, перевозила закутих у бронзу воїв до південних країв. Там Корінь бачив нескінченні піщані пустелі, химерних тварин — верблюдів, чарівні білокам’яні споруди, веселкові водограї, чорних людей. Південь дихав спекою, відгомоном кривавих повстань, вустами безлічі людей оповідав про нових, нечуваних раніше богів. Легіонери розносили чутки про божого сина, який, буцімто, ходив по землі, проповідував нове царство для бідних і рабів, а потім був убитий ревнивими юдейськими жерцями. А Корінь слухав і дивувався: чи можливо, щоб син Яр-Дива або Перуна був убитий людьми? Чи він дав би себе на глум своїм створінням? Адже одне лише гримотіння Перунових блискавиць змушує людей принишкнути в своїх притулках! Ні, ні, то вигадки дурних людців, котрі жадають і богів принизити до своєї мізерності!..

Так минали роки. Неволя тяжко душила вільнолюбне серце Кореня. Не міг він примиритися з рабством. Одного разу, коли галера перевозила коштовності з Італії до далекої Колхіди, яровит вирішив утекти. Під покровом ночі стрибнув у море, бо ще завидна запримітив, що берег недалеко. Довго змагався з хвилями, наковтався доста солоної води, проте прибило його до затишного лиману.

Кілька днів та ночей ховався Корінь між очеретами, набирався сил, підхарчовувався. їсти було що: безліч пташиних гнізд на піщаних косах і сила-силенна — не розминутися — риби між водоростями. Тільки нахилися, помацай — і тикається тобі до рук товстелезна рибина. Викидай на берег, їж!

Оговтавшись, Корінь почав вибиратися з очеретів. Вийшов на берег Дунаю. Місячними та зоряними ночами мандрував усе далі й далі, ще боячись з’явитися перед очі людські, щоб не втратити волі, здобутої такою дорогою ціною.

А перед зором його вдень і вночі мріла рідна земля, ніжно-зелені луки, густючі правічні ліси, казковий Словута. Тільки туди, туди, де блукає по хащах його дитячий дух, де під оком всевидючого Яр-Дива лежить попелище рідного селища…

ЗОРЕСЛАВ

За кілька місяців добрався Корінь до вільних верховинських племен на Карпатах. То там, то тут зупинявся, просився до праці, помагав чи то лісовим бджолярам, чи пастухам або рибалкам. Отримавши трохи харчу та якусь одежину, щоб прикрити тіло, йшов далі. А біля Чорногори сподобав Корінь яснооку, русяву верховинку. Звали її Речиславою. І так покохав яровит дівчину, що годі було й гадати про повернення до Словути омріяного. Одружив старий верховинський ведун залюблених біля жертовного вогнища перед оком всесильного Яр-Дива, закликав всеплодючу Матір-Землю, аби помагала подружжю у спільному житті, у викохуванні щасливих та веселих діток.

На друге літо народився у них син. Сталося це теплої зоряної ночі. Ніжно пломенів у високості Волосожар, палахкотів вогнистий пояс Лади, нечутно оберталася на темно-синій дорозі дивокола мерехтлива Колісниця Перунова. Вийшов щасливий батько надвір з житла, виніс на широких долонях сповитого сина, піднявши над землею, розчулено сказав:

— Дякую вам, Роде і Ладо! Зореслав народився! Зореслав! Чуєте? Благословіть і захистіте!

Раділа змучена мати, раділи сусіди-верховинці. А другого дня Речислави не стало. Померла вона від незримого вогню, що палив їй груди. Залишився Зореслав сиротою.

Ридав невтішний Корінь за дружиною ночами, коли ніхто не бачив сліз, годував сина молоком ягниці, сумно сидів цілими днями над могилкою, марніючи від пекельної туги.

— Зведеться нінащо чоловік, — зітхали верховинці. — Є ж інші жінки, та за такого перелесника піде всяка світ за очі, а він сам віддав серце покійній. Таж тепер їй добре на плаю сонячному, у краях Яр-Дива! Чом же печалиться Корінь? Негоже це…

Дарма! Вже нікого не міг покохати яровит. Очі його обминали найкращих жінок. Підгодував синка, загорнув його в ряднину, склав у сакви трохи харчу та й попростував на схід, до Словути. Наступної весни був уже на рідному березі. Гай-гай! Не впізнав Корінь знайомих місць. Там, де було селище, зеленіли непролазні чагарі, на руїнах ріс чортополох і блекота, в задимлених печах і покинутих землянках жили дикі коти й довжелезні полози-гади.

Зате Витич знову пишався на кручах словутинських — ще багатший і величніший, ніж колись. Посеред городища біліла висока, змурована з каменю, вежа, довкола неї колами розкинулися прегарні дерев’яні тереми та хороми, а далі за торговищем, як і раніше, притулки ремісників, кузні, хати, вкриті очеретом, медоварні. І ще дізнався Корінь про те, що нині яровити мають царя Горевія, що Витич — престольний город і що сусідні полянські та й деякі древлянські племена дають данину цареві, а в разі потреби — оружних дружинників.

Опечалився вельми Корінь. Думав думу тяжку. Гадав, що матиме волю, вернувшися до краю рідного, а тут дурні яровити на свою голову, на глум придбали царя. "Щоб і в нас було так, як у чужинецьких землях! Щоб і нам було чим похвалитися перед людьми!"

Гірко усміхався тим словам яровитів мудрий Корінь. На своїй спині звідав він ту славу царську, князівську чи якусь іншу. Відчув він і владність хижих напасників, і безжальність римську, бачив безліч люду з усіх усюд — від краю до краю білого світу, і жоден чоловік добрим словом не згадував свого володаря — близького чи далекого.

Ну, та що є — те є!

Вирішив Корінь оселитися в рідних місцях. Проте у Витичі жити не захотів. Викопав землянку в ярузі над Словутою, та в таких чагарях, щоб ніхто й з вогнем його не розшукав. Завів собі Корінь ягнят, кіз, переправляв улітку отару на луки словутинські, нагулював її там, запасав на зиму сінця. А як випадали сніги, тримав тварин у теплій землянці-кошарі під горою.