Заричав від пекельного гніву повелитель, скочив з трону, схопившись за держак меча. Та великим зусиллям стишившись, важко насупився і довго думав про щось, дивлячись під ноги. Затамувавши подих, чекала варта, збентежено завмерли біля престолу близнята, злякано позираючи на обшарпаних чужинців.
— Гаразд, — зрештою хрипко озвався володар, і зморшки розгладилися на його темному чолі. — Ви вільні, визнаю! Хто не злякався сили, той зберіг нескорений дух. Проте ствердіть свою волю мудрістю й мужністю. Приготую для вас випробування. Витримаєте його достойно — йдіть, куди забажаєте, мої дружинники вас пальцем не зачеплять. Чи згода?
— Згода, — помовчавши, одвітив Горипал і довго дивився в очі повелителю, але той зустрів погляд лицаря спокійно й трохи усміхнено-іронічно. — Вірю твоєму слову. Показуй, що маємо робити.
Полонених привели вузькими напівтемними переходами до кам’янистої площини, оточеної звідусюд мурованими стінами, на яких стояли вартові з луками і списами. Вгорі синіло блакитне склепіння дивокола, перед ними тьм’яно поблискували стрільчаті двері, окуті химерним металевим узором. Вгорі з’явилася постать володаря, цікаві личка близнюків виглядали з-за його спини.
— Йдіть по одному, — звелів володар, — і хай ваш Яр-Див спробує оберегти вас!
— Синку, не бійся! — мовив Горипал, обнімаючи юнака. — Коли що — жду тебе в сонячнім краю!
Лицар зник у вузькому отворі, двері глухо гримнули, ніби чавкнула велетенська паща. Хлопець з острахом чекав, що ж буде далі, і знемагав від таємниці. Не смерть страшна, не бій, не катування, не муки, а невідомість, що очікує людину в майбутті.
— Рушай! — нарешті крикнув йому вартовий згори.
Диводар з великим зусиллям відчинив двері, ступив кілька кроків у маленьке приміщення. Там стояло два чорношкірих вої могутньої статури, котрі мали на собі лише напоясники. В їхніх руках блищали короткі мечі, якими вони ритмічно сікли повітря, залишаючи вузесенький прохід від дверей до іншого виходу.
— Пройдеш цілим — щастя твоє! — почувся голос володаря.
Диводар вагався лише мить: адже Горипал пройшов! Чого ж боятися? Коли він мертвий — юнак теж піде за ним. А якщо пройшов щасливо — доля обереже й Диводара!
Блискавично пересік хлопець крицевий бар’єр, лише на плечі в нього лишився кривавий шрам. Одразу ж ускочив він до сусідньої зали і жахнувся. До нього наближалися, грізно рикаючи, два гігантські плямисті звірі.
— Сміливіше, синку! Сміливіше! — почувся далекий голос Горипала від протилежних дверей. — Глянь їм у в очі і сміливо йди!
Запломеніли очі юнака безстрашністю, рушив він навстріч хижакам. Звірі на якусь мить розгублено зупинилися, і цього було досить, щоб юний лицар вже опинився за окутими дверима.
Нарешті він знову на майдані, під променями осіннього сонця. Перед ним стіл, на столі два келихи з вином. Диводар, глянувши на володаря, збагнув: у одному келиху — отрута. Горипал усміхається підбадьорливо, він випив свою частку, він живий.
Юнак сміливо випив келих, що стояв ближче до нього. І по нахмуреному обличчю правителя зрозумів, що лишився живий.
— Справді, ви діти волі, — скупо осміхнувшись, озвався володар. — Ваші кумири оберегли вас. Ідіть, куди знаєте, ви вже не полонені.
Їх привели на крутий берег річки. Зупинилися біля ветхого містка. На тім боці їжачилися хащі смерек і ялиць, кликали до себе, манили спокоєм, затишком, волею. Щось здригнулося в серці Горипала, він зволоженим поглядом зиркнув на володаря.
— Ще не вмер у тобі лицар, чужий повелителю, хай же діти твої підуть стежкою волі, яку ти даруєш нам!
Помовчав володар, одвернувся, махнув рукою:
— Ідіть!
Горипал рушив по хисткій споруді. Ледве сягнувши середини ріки, провалився. Схопившись за краї містка, докірливо глянув на правителя і прохрипів:
— Ось твоє слово… твоя вірність…
— Я допоможу тобі, батьку! — крикнув Диводар, пориваючись до нього. — Я зараз!
— Не смій! — гаркнув повелитель, і хмара стріл перепинила шлях юнакові. — Хай рятує його воля, він на неї так покладався!
— О мій синку, — знемагаючи від напруги, мовив Горипал. — Не вір володарям! У кого влада в руках — той насильник! О юначе! Будь лише соколом волі! В дивоколі, за хмарами, тебе не сягнуть жодні тенета!..
Ослабли руки звитяжця, впав він у прірву, вдарився головою об замшілий валун, закривавилася вода і понесла покалічене тіло пінистим річищем у далечінь.
Правитель зареготав, поблискуючи жовтими рисячими очима:
— І цьому жовторотому дайте жадану волю! Тільки перед тим випечіть очі! Ха-ха! Хай летить сліпий сокіл у небо! Ха-ха-ха! Хай летить!
Закричав, затіпався в дужих руках Диводар, та годі було опиратися. Вогнисті блискавиці впилися в очі, змели сонце, синє дивоколо, весь білий світ. Розкрилася багряна безодня, дихнула полум’ям, затопила юнака морем болю.
Його вкинули у хисткий човник, штовхнули на воду. Бурхлива течія підхопила, понесла. Ще довго переслідував його несамовитий регіт насильників, чи, може, то шаленіли пороги, змагаючись з пінистими хвилями, чи грози лютували далеко в горах? Диводар відчував лише одне: світ — безмірна мука, котрій немає кінця…
Біль надірвав міру відчуття, свідомість знемоглася і покинула юнака. А натомість прийшли видіння. О щастя! Він знову бачить! Те — попереднє— лише мара. Ось поруч з ним — вірні лицарі, любий наставник Горипал, всі вони оружні, на конях. Тільки чому засмучені мужні вої? Чом схилилися донизу лиця, а з очей капають криваві сльози? Юнак кричить від жаху, кидається до товаришів, хоче обняти, а вони кам’яніють, покриваються темно-зеленим мохом, вростають у землю. І знову хлопець самотній, під поглядом безмежного дивокола. Ба ні! На обрії рояться хмари ворогів, вони наближаються, все тісніше кільце, і куди від них податися? Хіба лише за хмари? Та й дивоколо сповите багряним полотнищем, з нього капле кров, і кожна крапля падає на Диводарове чоло, ніби розтоплена бронза.
Плив юнак через море муки і не міг переплисти.
Скільки так було — хто міг сказати?
А коли вернулася тяма, довкола пливла тиша і рожева імла. Тупий біль довбав голову. Ніби два чорні ворони сиділи на ньому і клювали в ті місця, де колись були очі. Спалахнула блискавиця розуміння: о Яр-Диве, це ж він навіки осліп! Нічого більш не побачить: ні ясного дивокола, ні любих зірочок, ні лагідних квіточок на луках, ані вогнистого сонця.