Ріка весело підхопила їх і понесла на той бік. Весняні води покрили луки, всюди вирувала потужна течія, аж до синьої стіни лісу. Човна зносило, яровит старанно вигрібав проти потоку.
Пливли довго, аж доки сонце не почало схилятися до полудня. Зореслав завів човна між товсті стовбури вільх, сторожко оглядаючись, розглядав якісь знаки на деревах. Пристали до піщаної кручі, на ній кучерявилися пишні сосни.
— Вже недалеко, — скупо сказав Зореслав.
Вони витягли човна на берег і пішли низиною, між високим бадиллям папороті, аж доки не вигулькнули на широку заквітчану галявину, де палахкотіло високе багаття. їх помітили, закричали, кілька воїв із списами напоготові кинулися навстріч. Та хутчіше від них метнулася до побратимів прудка, як олениця, дівчина. Вона обняла Зореслава за шию, задихнувшись від радості, не могла промовити й слова, лише дивилася то на коханого, то на його побратимів, не вірячи власним очам.
Дружинники кричали щось вітальне, а від багаття йшов Корінь, повагом витираючи скупі сльози. І лише старий Боян не рухався з місця, сидячи на камені біля багаття, перебирав струни гусел, ніби прислухався до нечутної мелодії радості, і втішно шепотів:
— Я знав… я знав, що він такий… Він не міг не повернутися…
Нестримне юрмище людей ломилося в браму царської вежі. Дружинники вмовляли, погрожували. Де там! Могутня течія підступала до ґанку, над майданом котилося:
— Слава Зореславу! Зореслав вернувся! Слава!
На ґанку з’явився Печерун у супроводі кількох чужинецьких воїв та воєвод Тирла й Борена, а з-за спини злякано визирав Мечик. Радник угледів Зореслава, побагровів від несподіванки, вороже оглянув юрбу, відзначивши, що поміж людьми було багато дружинників, над ними похитувалися в повітрі вістря списів.
— Хто відчинив браму?! — грізно крикнув Печерун.
— Я повернувся, — озвався Зореслав, підступаючи до ґанку, а за ним стали побратими, узброєні мечами. — Я виконав волю царя Горевія і маю взяти за дружину царівну Миросю!
— Два літа, доки ти блукав світами, — зловтішно мовив Печерун, — багато дечого змінили, пастуше! Горевій став невмирущим, я — володарем. Мирося віддала свою кров батькові, аби той міг стати сином Світовида. Ось глянь!
Він зірвав чорну запону, якою було завішено ґанок, на людей глянули суворі очі давнього володаря: до виду його витичці вже звикли, але на Зореслава непорушна постать справила тяжке враження. Він гірко похитав головою:
— Ех царю, царю! Хотів невмирущості, а маєш смерть…
— Він не мертвий! — гнівно заперечив Печерун. — Я слухаю його волю і передаю людям…
— Ти вбивця! — суворо одвітив Зореслав. — Ти вбив його і Миросю. Ти віддав катові Зорулю…
— Люди, він бреше! — шаленів радник. — То воля царева!
— А опісля, — вів далі юнак, — ти набрав чужинецьку дружину, наклав нечувану данину на витичців та сусідні племена. Ти — ворог яровитів!
— Візьміть його! — бризкаючи слиною, заверещав Печерун сторожам. Але ті, опасливо поглядаючи на вируючу юрбу, не рушили з місця.
— Маю віддати цареві належне, — сказав Зореслав, добуваючи з-за пазухи чорну пляшечку. — Дубе, допоможи!
— Не смій! — погрожував Печерун. — Світовид покарає тебе!
Дуб лезом меча розціпив цареві зуби, Зореслав улив кілька крапель прозорої рідини в рот. Витичці, тамуючи подих, тиснулися до ґанку, заглядали через голови. Над майданом зависла дивна тиша.
Цареве обличчя порожевіло, судомно піднялися груди, затріпотіли вії.
— Ожив! — несамовито зарепетували діти, а за ними дорослі, старі. — Ожив Горевій! Слава Зореславу! Слава!
Печерун закам’янів од несподіванки. Горевій розплющив очі, безтямно дивлячись на юрбу, на Зоре-слава.
— Де я? Що зі мною? — почулися тихі слова.
— Я повернувся, — лагідно одвітив юнак. — Я привіз тобі з далекого краю живу воду… І ось ти знову живеш…
— Живу воду? — Горевій з жахом глянув на юнака, побачив Печеруна. — Зажди… Жива вода… Відьма… Було це чи ні?
— Було, царю. Два літа ти спав непробудним сном, і не прокинувся б, якби не вернувся я. У зоряних синів Рода й Лади я добув живої води, щоб повернути тобі життя, яке ти не вмів цінувати. Царю, царю! Нащо тобі невмирущість, коли ти не можеш дати ради звичайному життю? Невмирущий не може збагнути смертного. Чужа рана лише тоді болить, коли я сам знаю, що це таке. Чужа біда лише тоді серце стисне, коли сам тую біду звідаєш. Щось вартісне тільки тоді, коли його можна втратити…
— Правда твоя, — гірко озвався Горевій, схиляючи голову. — Але що мені з тієї мудрості нині? Гріх кривавий на мені, я велів кохану доньку згубити. Нащо ти повернув мені життя? Пече мені, пече!..
— То відьма! — з жахом бурмотів Печерун, ховаючись за престолом. — То не я…
Зореслав махнув рукою. З товпища вийшло кілька постатей, загорнутих в чорне. Впали запони, і люди побачили бліде, але усміхнене личко Миросі, її тримала за руку Зоруля. Цар глипнув на них і затулив лице долонями.
— Хто це? Упирі прийшли пити мою кров? Пийте, пийте! Я заслужив! Я вчинив страшний гріх…
— Отямтеся, батьку, — крізь сльози мовила Мирося. — То я, ваша донька…
— Я вбив тебе, — ридав цар, страхаючись розплющити очі. — Твоя кров дала мені невмирущість. О проклятий, проклятий! Доню, то твоя тінь прийшла мучити мене?
— Прокиньтеся! — благально прошепотіла донька. — Ви знову живий, а я не була мертвою. Торкніться, то моє тіло, живе й тепле.
— То це був сон? — розгублено запитав Горевій. — Та ніч… відьма… кров…
— Вважай, як хочеш, — почувся голос Бояна. Старий співець вийшов з-за спин дружинників, підступив до ґанку. — Та надто криваві сни сняться володарям інколи. Краще прокинься і вже ніколи не спи. Дякуй долі, що довідався я про твій задум та про мару з Вовчої Долини, якою тебе обплутав радник…
— То не я, — бубонів радник, ховаючись за воєвод, котрі сторонилися його. — То сам цар хотів…
— Цить! — гримнув Боян. — Не до тебе річ. Царю, в ту ніч не пролилася кров дитини твоєї. Чатові принесли кров свині…
— Мирося жива! — загаласував Печерун. — Мене ввели в оману!
— Жива? — тужливо запитав цар. — А в моїм сумлінні вона мертва. Я звелів її убити…
— Правда твоя, — ствердив Боян. — Злочин діється в душі нашій! Подумавши, ти вже чиниш гріх!