— То для тебе тіснота, — прошамкала відьма, блиснувши на нього більмастим оком, — а для мене — палац князівський. Не для людського ока мої хороми, Печеруне, і моя краса…
"Дивоглядна краса!" — ледь не засміявся радник, проте відьма так пропекла його поглядом, що він вирішив замкнути свої думки глибше, бо ж з усього видно, що читає проклятуща баба мислі, нікуди не дінешся. Треба йти навпростець, без жодної гри.
— Отепер добре мислиш, — кивнула відьма, знову ворушачи жар біля горщика. — Гомони ж, чого бажаєш?
— Цар тяжко хворий, — почав Печерун.
— Відаю…
— Хотів нареченого для доньки, щоб спадкоємця народила. Та норовиста дуже, не захотіла й мого сина…
— Чому б то? Еж боярська кров…
— Покохала пастуха, — злісно сказав Печерун. — Зореслава…
— Відаю, — оскальнулася відьма. — Кореня синок. Могутній юнак, є кого покохати…
— Вибити б з неї те кохання…
— Важко, — заперечила баба, — навіть мені кохання розладнати тяжко. Трави не поможуть. Та ти й сам можеш…
— Що?
— Пастуха… теє до Світовида… а царівна поплаче та й…
— Його вже нема… він ніколи не вернеться до Витича…
— Чому так?
— Рушив у далекі краї за живою водою для царя. Я надоумив…
— Хе-хе-хе, — закихкала відьма, похитуючись на стільчику. — Відьомський розум маєш. Як же це ти придумав?
— Цар не давав спокою: все невмирущості хоче. От я й…
— Гм. А від мене чого бажаєш? Може, й сам захотів безсмертя?
— Нащо мені тії забаганки, — махнув рукою радник. — Я пообіцяв цареві, що ти його зробиш невмирущим, що буцімто знаєш таке зілля, яке відвертає смерть…
— Гм. Ти правду сказав. Знаю таке зілля…
Печерун отетерів, не відаючи, жартує баба чи ні.
— Я гадав, що то пусте…
— Знаю, знаю, — глумливо озвалася відьма, — все на твоїм лиці видно. Хотів, щоб я потроху звела царя зі світу, а ти…
— Цсс! — злякався радник. — Хіба можна так…
— Тут ніхто не почує, — заспокоїла баба. — Кажу тобі, що маю зілля, аби відвернути смерть. І стане Горевій невмирущим. Проте буде вічно спати…
— Спати?
— Атож. Те, що народилося, — має вмерти. Хочеш бути вічним — спи, не живи…
— Ловко, — сказав Печерун. — Цар спить, а радник…
— А радник — царює! — злостиво засміялася відьма. — Хе-хе-хе! Цар хай сидить на престолі — цілісінький, невмирущий…
— Хі-хі, — вдоволено потер холодні долоні Печерун. — Мудра ти відьма. Це все одно, що мертвий на престолі. Руки у мене будуть розв’язані. А тільки царівна…
— Що?
— Тепер мені ні до чого. Краще 6 її не було. Порадь мені…
— Пораджу, а чого ж… Тільки ж і плати вимагатиму…
— Нічого не пожалію, — пообіцяв радник, з острахом поглядаючи на її гачкуватий ніс. — Озолочу…
— Тоді зробимо так… Схилися ближче, теє треба казати тихо, щоб духи півночі не почули завчасно…
Відьма прошепотіла на вухо Печерунові кілька слів. Той жахнувся і з острахом глянув на неї.
— Боїшся? — іронічно мовила баба. — Хто хоче вінця — хай іде до кінця. Як гадаєш, Горевій згодиться?
— Заради невмирущості на все піде. Тільки знайди підхід…
— Та вже знайду, хі-хі! Одним махом усіх позбудемося…
— Хо-хо! — підхопив моторошний сміх Печерун. — Золота в тебе голова. Якби не відьма, взяв би тебе радником, коли стану… Цс-с! Проклятий язик, сам себе видає завчасу. Чекаю тебе в покоях Горевійових завтра опівночі. Гляди, не забарися…
— Та вже не забарюся! Почну варити зілля невмирущості! Хі-хі! Темні духи саме в силі… Не забарюся, Печеруне!..
НЕВМИРУЩІСТЬ
Накочувалася ніч, моторошна, густа. З Словути дихав вологий вітер, стукав тужавим крилом у відчинене вікно. Де ж Печерун? Де відьма? Несила терпіти, серце калатає в грудях, як підбитий птах, інколи здається, що воно ось-ось зупиниться…
Чути кроки. На порозі — чорні постаті.
— Ти, ти, Печеруне? Слава Перунові. А з тобою хто?
— Вона…
Цар звівся на ліжку, з острахом глянув на зігнуту постать, з-під хустини блиснули пронизливі, чорні очі. Махнув рукою чатовим:
— Вийдіть за двері. Очікуйте…
Відьма поволі наблизилася до ліжка. Він посміхнувся.
— Ось яка ти… А я чув про тебе, та жодного разу не бачив… Моя підлегла, а не бачив…
— Хто тобі набалакав, що я твоя підлегла? — глухим голосом запитала відьма.
— На моїй землі живеш…
— Хо-хо! — проквоктала відьма. — Спробуй, знайди мене…
— Добре, добре, ти в своєму ділі цариця…
— Ото ж бо!
— Ближче до діла… Радник сказав, що можеш дати мені…
— Невмирущість, — підказала відьма. — Правду мовив…
— Що для цього треба? — радісно підхопився цар.
— Багато чого, — загадково одвітила відьма.
— Все, що забажаєш. Печеруне, золота їй досхочу! Візантійських шовків, оксамитів — землю встели перед нею!..
— Прийму й дарунки, — згодилася баба. — Але щоб приготувати напій, треба до мого зілля додати людської крові…
— Крові? — зиркнув цар на Печеруна. Той мовчав. — А без цього… не можна?
— Ні. Треба убити молоду дівчину. Не страхайся! Хіба мало ти пролив крові? Хочеш бути невмирущим, а боїшся крові?
— Правда твоя, — перевів дух Горевій і оскальнувся. — То так… серце стукнуло… Печеруне, кого б же нам?
— Зорулю, — тихенько дихнув радник на вухо цареві.
— А чому її?
— Язиката дуже. Пора їй давно щезнути, — їдко пробурмотів Печерун. — Царя не поважає, сам чув, як лаяла тебе… Мізерний, каже, нікчемний, боязкий…
— Годі! — гримнув цар. — Переказуєш бридоту. Клич чатових. Хай її знайдуть і… Скажи, що це моя воля…
— Будь певний.
Дружинники виросли біля дверей. Печерун шепнув їм кілька слів. Вої перезирнулися, проте не рухалися з місця. Радник гримнув:
— Чому стоїте? Не збагнули?
— Та йдемо вже, — якимсь чужим голосом одвітив вусатий дружинник. — Тільки де ж її шукати? Вона гуляє з дівчатами…
— Покличте. Скажіть — воля царева. Поспішайте!
Вої вийшли. В покоях попливла могильна тиша. У віконниці стукав вітер, і Горевій мерзлякувато щулився від тих ударів. Відьма посеред покоїв розіклала своє начиння, витягла з торби корінці, трави, горщечки, бронзову таріль. Розпалила невеличкий вогонь, щось вкинула у високу череп’яну пляшку, звідти поплив чорно-сизий димок, паморочливою хвилею оповив покій. Цар скулився під ведмежою шкурою, цокотів зубами, зацьковано позираючи на відьму.
— Йдуть, — тривожно мовив Печерун.
До покоїв ступили дружинники. Вусатий чатовий — блідий, аж зелений — підступив до ліжка, простягнув цареві срібний келих, в якому парувала багряна рідина.