— Падайте ниць! — крикнув горбун. — Наближається султанова донька, хай пошле їй небо сто тисяч літ життя!
— Нам байдуже, хто вона, — буркнув Зореслав. — Ми не звикли схилятися навіть перед ясним Яр-Дивом!
— Гарно відповів, — скупо відгукнувся Дуб.
Процесія зупинилася навпроти слов’ян. З-за серпанку виглянуло смагляве личко, майнули чорні очі, одразу заховалися. Почувся дзвінкий голос, а затим один із вершників дав знак горбунові, щось запитав. Той, догідливо кланяючись, принижено відповідав. Вершник, зневажливо посміхнувся, гидливо кинув на землю шкіряний гаман. Задзвеніло золото, перекупник впав ниць, схопивши здобич, а побратимам звеліли рушати слідом за вершниками.
Їх провели вузенькими вуличками Басри до високої зубчастої стіни. Звідси видно було широке плесо затоки, вітрила кораблів, небокрай з білими кучерявими хмарами. Біля важких воріт стояла численна варта, на стінах теж ходили чатові, перегукувалися. Полонених ввели на подвір’я, шовкове шатро понесли далі, а слов’яни залишилися у буйному квітучому саду. Підійшли чорношкірі раби, зняли ланцюги з ніг, дружньо поплескали по спинах. Наказали чекати.
Побратими оглядалися, дивувалися чарівним будовам, що височіли над стіною небачених дерев, прозорому водограю, який пирскав прохолодним джерельцем із пащі мармурового гривастого звіра.
— Диво дивне, — прошепотів Вітрограй. — Ми без ланцюгів, у якомусь казковому саду. Є надія, браття! Не горюйте. Звідси можна накивати п’ятами…
— Цить, — остеріг його Дуб. — Почують — тоді дідька лисого втечеш. Бачив, скільки чатових довкола?
До побратимів наблизився товстенький добродушний чоловічок у білій чалмі з довгим гострим верхом, писклявим голосом сказав по-грецькому:
— Радійте, раби. Маєте щасливу долю. Це — сад султанської доньки Зульфіри, вона вибрала всіх трьох для догляду за її улюбленими деревами й квітами. Я покажу вам притулок, де маєте їсти й спати. Ходіть за мною…
— Одне скажу вам, — тихенько мовив Зорєслав, простуючи за чоловічком поміж кам’яними рівчаками, по яких струменіла прозора вода, — треба терпіти й дивитися, запам’ятовувати й готуватися. Жодного зайвого кроку, браття…
Покотилися дні. Праця в саду була легка, приємна — розпушувати землю, обкопувати дерева, поливати, доглядати за кущами розмаїтих троянд. Хлопці навіть дивувалися, чому для такої справи обрано саме їх, сильних воїв?
Вечорами яровити сідали довкола водограю на мармурових плитах і співали тужливих слов’янських пісень. До них збиралися чорношкірі раби, сумно слухали чужі мелодії.
Якось Зореслав відзначив, що не лише раби слухали той спів, вдалині поміж деревами видно було зграйку дівчат у довгих сукнях з покритими серпанком лицями.
— Зульфіра, Зульфіра, — шепотіли з острахом раби, одвертаючись.
Хлопці дивувалися: чим так зацікавилася султанова донька, що навіть слухає пісні полонених?
Минуло два тижні. Побратими вирішили втікати. Дуб назирив місце, де можна було копати підземний хід: від густих кущів троянд — до кручі за стіною, що виходила до затоки.
Копали вночі, по черзі. Один спав, а двоє працювало. Землю розсипали поміж деревами, а частину кидали в потічок, і вода несла її за межі саду.
За три тижні нору викопали під стіну. Роботи лишилося небагато днів на три. Хлопці приготували чисте вбрання, ножі, трохи харчу. Та в передостанню ніч їх вислідили.
Чорношкірі вої з смолоскипами оточили слов’ян, в груди їм націлювали списи та шаблі, хтось ударив Зореслава бойовою палицею, чулися погрозливі вигуки. А потім — владний голос:
— Дорогу!
Вражені побратими узріли прегарну дівчину: вона відкинула серпанок і свердлила чорними очима Зоре-слава. Хлопці мовчали, зацьковано оглядаючись довкола. Тепер їм не вибратися з неволі, всі шляхи до втечі одрізано! Лишалося одне — в темницю, в кайдани і сморід.
— Ви хотіли втекти, чужинці? — дзвінко запитала Зульфіра.
— Так, володарко, — сміливо глянув Зореслав у її прекрасне обличчя. — Хіба не є то останнє право раба?
— Дивні люди, — вела далі султанова донька, — чому втікали ви з цього чарівного саду? За ним — товпища моїх підлеглих, вони вільні, та що мають, окрім злиднів і вічного прагнення здобути притулок і їжу? Багато з них мріють потрапити сюди…
— Є домашні звірі, — відповів Зореслав, — а є звірі дикі. Одним добре у неволі, а іншим неволя — смерть. Ми — вільні птахи, прекрасна володарко. Життя нам — лише у небі…
— Чи знаєте ви, — гостро мовила Зульфіра, — що за втечу з мого саду позбавляють життя?
— Нам відомо про це, — схилив голову яровит.
— І все-таки йшли на смерть. В ім’я чого?
— Велика доля веде нас, — палко мовив Зореслав, з довірою глянувши дівчині в очі. — Що нам смерть, коли там, далеко від твого чарівного саду, ждуть нас рідні люди? Без них ми лише тіні, бо життя без любові — мара…
— Життя без любові — мара, — прошепотіла Зульфіра, і на її личку промайнула хмарка смутку. — Як страшно ти сказав, чужинцю! Ти вразив мене в серце. Я не відаю любові, не знаю, що вона дає. Я слухала ваші пісні, вони тривожили моє серце не розумію чому.
— Ти прегарна, володарко, — щиро мовив яровит, — і можеш дати щастя найкращому лицареві. Вір мені. Але серце моє не вмістить іншої, крім тієї, яка стрибнула зі мною над священним вогнем…
— Розкажи мені про себе, юначе, — попросила Зульфіра, — розкажи все…
Чорношкірі вої, котрі тільки що готові були розтерзати на шматки втікачів, з подивом дивилися, як могутня володарка слухає схвильовану мову білошкірого чужинця. Очі її то спалахували вогнями захоплення, то туманилися смутком, то мерехтіли тривогою. І такою щирою, ніжною й довірливою здавалася вона побратимам, що вони забували іноді, де опинилися і в якому стані.
На темно-синьому дивоколі вже блідли зірки, коли яровит скінчив свою розповідь. Зульфіра рвучко підвелася з мармурового сидіння, рішуче махнула рукою воякам:
— Йдіть геть!
— Але ж, повелителько… — з острахом сказав наглядач, — вони втікачі й повинні…
— Я звільняю їх, — владно сказала султанова дочка. — Випиши їм фірман, дай золота. Віднині вони не раби, а мандрівні лицарі.
— Твоя воля — закон, — кланяючись, пробурмотів наглядач, заздрісно поглядаючи на вражених слов’ян.