— О Перуне! — прошепотіла дівчина, притуливши долоні до грудей. — Яр-Див з’явився на могилі.
А юнак, дивлячись у далеч, аж підскакував, наче під ногами в нього був розпечений пісок.
— Хіба можна отак безпорадно стояти, коли там герць кипить!
— Щоденно люди десь тусають одне одного, — з кпином сказав пастух. — Всюди не поспієш! Ех, немудрий ти!
— Краще немудра хоробрість, аніж розумна байдужість! — крикнув син.
— На всякого дурня, котрий захоче воювати, не настачиш своєї крівці!
— О Світовиде! — тим часом шепотіла Мирося, не зводячи залюбленого погляду з постаті юнака. — Татко боявся, щоб стріла мене якась не зачепила. Ось вона — стріла! В серце кольнула. Це він — мій царевич із снів дівочих…
— До себе гомониш? — поцікавився Боян. — Чи хто прийшов?
Корінь, зачувши голоси, підступив до каменя, побачив Бояна.
— Бояне славетний! — радо привітав він його. — Благословення Матері-Землі на тебе. Давненько не було тебе у наших краях…
— Чи не Корінь? — запитав співець.
— Атож. Я та ще мій син Зореслав.
— Зореслав, — аж засміялася Мирося сама до себе. — Ім’я дивне!
— А тебе чого сюди принесло? — поцікавився Боян. — Залишив отару, прийшов у степ…
— А запитай мене, дурного! — з досадою одвітив Корінь. — Синка мого потягнуло на битву поглянути!
— Всі вони однакові, — кивнув Боян. — Мій провожатий теж такий запальний, аж підскакує…
— Бо ще несмалені. От і Зореслав мій — виє, як вовк уночі: хочу між люди, хочу до городища, хочу у мандри. У пастку йому закортіло, ось як я міркую. Хоч ти йому скажи, Бояне, може тебе, мудрого, він послухає…
— А що я йому скажу? — хитро осміхнувся співець. — Будякову квітку як не заворожуй — вона все одно будякове сім’я вродить. А пшеницю хоч змішай її з блекотою, а вона таки золотий колос викине з парості. Не бійся за сина, Кореню, орлині крила просять польоту. Знаю, з неба можна впасти на скелі, розбитися, а проте путь орла один-єдиний — понад горами, в небо!
— От спасибічки, допоміг, — невдоволено сказав Корінь.
— Гарно мовив Боян, — радо озвався Зореслав.
— Та я знаю, — зітхнув Корінь, — що тобі до вподоби такі слова. Аякже, орлятко прагне волі, а батько не пускає. Та одна справа летіти орляті над горами, над степами вольними, а інша — прагнути до стерва, де в’ються мухи й гави-трупоїди!..
— Теж мудро сказав, Кореню, — похвалив Боян. — Проте справжній орел не торкнеться дзьобом стерва, хоч і пролетить над ним. Тож не бійся за юного птаха!
— Е, розмовляємо про пусте, — скрикнув Зореслав, — а там щось страшне діється!
Боян припав до землі, послухав, на його обличчі карбувалися знаки тривоги.
— Важко землі… Стогне вона… Там діється щось погане! Наче сюди вал котиться…
— Наші вої втікають! — у відчаї крикнув Зореслав.
— Не може того бути! — заперечив батько. — Як то — втікають?
— О зайці мізерні! — заскреготів зубами юнак, аж підскакуючи на могилі. — А попереду — сам цар! Тільки шолом виблискує!
— Ходімо звідси, Бояне, — тихцем сказав Корінь. — Я перевезу тебе на той бік…
— Пісня не втікає, Кореню! — осміхнувся співець.
— Так тебе ж можуть убити…
— Мене — може бути. А пісню — нізащо!
— Я теж не піду! — завзято крикнув Зореслав. — Побіжу на поміч!
— З чим? З голими руками? — посварився Корінь.
Зореслав метнув погляд довкола, забачив неподалік здоровенну палицю, на якій було почеплено кінський череп, висмикнув її з землі і замахнувся, аж свиснуло.
— Добра довбешка! — гукнув вдоволено. — Ще якби коня!
— Бери мого, — сказала Мирося. — Ген під могилою пасеться! Гнідко — бачиш?
Зореслав ковзнув поглядом по хлопцеві, радо ляпнув його долонею по спині.
— Звідки в тебе кінь? Ти ж провожатий?
— А я пас його… Він боярський… Не бійся — бери! Біжімо, я заберу свої торби, а ти лети до війська!
Вони підстрибом побігли вниз, аж бур’ян зашелестів.
— От непослух, — тривожно мовив Корінь. — Не відав я, що в нього кров така гаряча! А втім, і я колись такий був. Ач, як метнувся! Глянь, скочив на коня і полетів мов навіжений!
Мирося повернулася бігцем на могилу, зачаровано дивлячись, як Зореслав, вимахуючи довбнею, нестримно летів назустріч бойовому клекоту.
— Світовиде, збережи його! Перуне, пошли блискавицю на поміч звитяжцеві! — шепотіла дівчина, витираючи засльозені від напруги очі.
А Зореслав відчував себе в сідлі, наче птах у небі. П’янка хвиля налетіла, понесла, покотила, і вже не відчував хлопець нічого, крім закличної сурми бою. Кров гупала у скроні, клекіт герцю, що невблаганно накочувався, здавався йому любою піснею. Стугоніла земля під копитами Гнідка, у вухах посвистував вітер, запах поту і полину солодко лоскотав свідомість.
Ось вже поряд з ним нажахані лиця витицьких воїв. Шати на них розкішні, мечі з коштовними держаками, та чому вони так ганебно втікають? Ага, це радники цареві, а ген видно й самого володаря. Його оточили ворожі бійці, витицькі дружинники хоробро рубаються, та напасників більше, вони прориваються, проломлюються крізь слов’янську заслону. Горе володареві витицькому! Вже кінь його втомлено присідає на задні ноги, крутить головою знеможено, хрипить, на ніздрях кривава піна. Падають останні захисники царя, і жовточубі північні вої, галасуючи, насідають на Горевія.
Цар упав на землю, затулив обличчя долонями, чекаючи останнього удару. Зореслав потужним тараном влетів до ворожого кола, замахнувся довбешкою. Два напасники одразу повалилися на степову траву. Інші з прокльонами відскочили. Юнак розлючено погнався за ними, гамселячи по спинах, по головах, по крупах коней. Мечі ламалися, мов палички, від страшних ударів, гнулися панцири, ворожі дружинники падали з коней без духу.
Побачивши таку химерну й радісну зміну, повернули коней воєводи витицькі, сповнилися шалом і завзяттям, покотили, помчали вслід за Зореславом. Слов’янська лава знову напружилася, вдарила, посунула напасників на край Воронячого поля.
— Слава, слава! — галасувала Мирося, аж підскакуючи на могилі від радощів. — Цілу гору навернув Зореслав чужинських воїв! Одним ударом по троє валить!
— Моє сім’я! — вдоволено прогув Корінь.
— Загорілася кров, — засміявся стиха Боян. — Хе-хе! А дорікав синові. Вояцька душа — вона в кожній кровинці людській, у кожній жилочці. Ну що там видно? Наче затихає?