Вони нам не дають просвітку. І нині я помщуся їм, я вб'ю їхнього покивайка, сторожа їхньої впевненості, жбурну його сьогодні межи рейки, може, хоч цим налякаю їх, тих, біля телефонів, ох, коли тільки взагалі їх можна чимось налякати!
Та їх не діймеш, ось у чому сила, вони все держать у своєму кулаці, хліб, вино, куриво — все їхнє, і її вони загарбали собі. "О тринадцятій двадцять буду там". Без дати. Така вже вона є: ніколи не ставить дати.
Вони не попустять, щоб я бодай поцілував її, ні, ні, ні, ви собі пропадайте, задихайтесь, гиньте з розпачу, без крихти надії, проживайте все до нитки, а коли дійдете краю, то...
І що найстраховинніше — хвилина нашого просвітку стислася. Я вчора помітив — вона стислася. Може, тепер у ній лишень тридцять секунд, а може, й ще менше; я просто боюся з'ясувати достеменно, скільки в ній тепер часу. Та вчора я добре помітив, що вона стала коротша, ніж звичайно. Було, раніш я почував себе щасливим, щойно потяг виринав з-за повороту, чорним захеканим звіром вимальовуючись на блідому видноколі міста. Вона їде, казав я собі, їй пощастило вирватися, вона їде! Я думав так увесь той час, аж поки потяг зупинявся, з нього виходили люди, і ще навіть тоді, коли перон поволі порожнів... і... було по всьому.
Ні, тоді я вже так не думав. Мушу передовсім бути правдивим сам з собою. Щойно з потяга виходили перші приїжджі і я бачив, що її між них немає, я вже так не думав. Усьому був край. Ні, річ не в тому, що почуття щастя раніше згасло,— воно пізніше з'явилося, ось у чім справа. Досі воно спалахувало мені в серці, щойно потяг, чорний і димучий, поставав на сірім виднокрузі міста. Вчора ж воно з'явилося лишень тоді, коли він став. Тільки як він зовсім зупинився, став по-справжньому,— тільки тоді в мені збудилася надія; коли ж він став і коли двері вже повідчинялися... вона з жодних не вийшла...
Я сам себе питаю, чи моє щастя тривало хоч тридцять секунд? Чи мав я хоч тридцять секунд надії? Я не насмію бути до кінця правдивий сам із собою — сказати собі, що насправді була всього лишень одна секунда щастя і... і... мені лишилось двадцять три години п'ятдесят дев'ять хвилин і п'ятдесят дев'ять секунд чорного мороку...
Я не смію, я ледве наважуюся знов туди піти: було б занадто страшно, якби не зосталось бодай однієї ції секунди. Невже ж вони однімуть мені і її?
Одна секунда — занадто мало. Всьому є межа. Най— послідущішій істоті — і тій треба в житті хоч би якого там ґрунту. Найостаннішій істоті треба хоч секунди просвітку на день. Вони не мають права відняти мені ще й цю одну секунду — і вони вкорочують її.
Їхня бездушність страхітлива. Та ж я не маю за що навіть повернутися назад, бо ще треба доїхати туди, ще треба пересісти. Усе йде шкереберть через якісь нещасні десять пфенігів, їхня немилосердність страховинна. Тепер вони навіть нічого не купують, як колись. Ба навіть нічого з речей не візьмуть. Бувало, вони страх як уганяли за речами. Але тепер їхня захланність дійшла до такого, що вони сидять на грошах і запихаються грішми. Я певен, вони жеруть гроші. А спитатись навіщо? Чого їм бракує? Та ж вони мають хліб, вино, тютюн, мають і гроші, мають усе в світі, мають своїх гладких жінок — чого їм треба ще? Чому вони нічого не попустять іншому? Ні пфеніга грошей, ні крихти курива, ні росини питва, нічого... нічогісінько... Вони домучили мене до краю.
І я приймаю виклик. Я приглушу їхнього сторожа, покивайка з жалісливою мармизою, що чхав на мене, бо він може миттю подзвонити своїм. Він із ними одна бражка, я вже тепер добре знаю. Учора я прийшов зарані, він ще й гадки не мав, що я тут. Я причаївся в нього під вікном і став чекати — ну й, звісно, він побравсь до телефону. Задзвонило, і я почув його голос:
— Пане начальнику,— казав він,— пане начальнику, треба щось робити. Далі цього чоловіка легковажити не можна. Йдеться, зрештою, про безпеку службової особи! Пане начальнику! — Він мало не плакав, так, тварюка, злякався.—Еге, платформа 46. Усе.
Ну добре ж, що я його розкусив. Це вже вони важать на останнє, що в мене лишилося, уже важать на моє життя. Тепер закипить боротьба. Ну, принаймні ясне становище. Я радий. Битимусь, як лев. Завдам хлосту усій їхній бражці, зберу її всю докупи і жбурну під потяг, що приходить о тринадцятій двадцять...
Вони не залишають мені більш нічого. Довели мене до розпуки. Тепер хочуть відняти мені й ту останню мить. І купувати в тебе більше нічого не купують. Не беруть і годинників. Колись вони страх які ласі були на годинники. За всі мої книжки мені дали три фунти чаю, як-не-як, а я мав із двісті прегарних книжок, на мене, то були таки гарні книжки. Колись я вельми кохався в письменстві. Але три фунти чаю за двісті книжок — це підлість; за постіль мені хоч перепало трохи хліба, материних покрас стало на місяць жити, а тому, хто живе на вістрі ножа, треба так скажено багато! Три місяці й чотири дні — це довго, на такий час багато чого треба.
Зрештою, я маю ще батьків годинник. Він чогось вартий. Ніхто в світі не скаже, що він нічого не варт; може, стане мені назад на дорогу, може, трапиться кондуктор із добрим серцем і дозволить проїхати за годинник, а може, господи, а може, мені треба буде два квитки назад?..
Уже пів на першу, треба вже збиратися; то не велике діло, власне, ніяке діло: встати з ліжка — та й уся збиранка; в хаті голо, я все спустив. Бо ж треба жити. Матраца взяла господиня за місяць комірного. Порядна жінка, дуже порядна, найпорядніша з жінок, що я їх будь-коли знав. Добра жінка. Можна пречудово вилежатися на пружинах. Нікому й невтямки, як добре можна виспатися на пружинах, коли людині спиться. Мені не спиться, я живу на вістрі ножа, я живу секундою надії, секундою, коли відчиняються двері потяга, а моє щастя не виходить.
Мені треба зібратись на силі, бій надходить. За чверть перша година, в десять на першу треба сісти на трамвай, тоді я рівно чверть на другу буду на вокзалі, о вісімнадцятій на другу — на пероні, коли покивайко вийде з будки, я якраз надійду, щоб почути від нього:
— Так, і сьогодні вчасно, пане.
Те бидло таки справді каже мені "пане". Решті всім він гукає без церемоній: