Сімон тим часом, виливши в так брутальний спосіб свою злість, почув нерозважність свого поступку, почув заразом якусь утому, якесь ослаблення, і, не зважаючи ні на кого з окружаючих, похилив голову на стіл і мовчав понуро.
Мовчанка залягла в цілій світлиці. Вечір, що для нашого товариства зачався був так весело та гарно, кінчився якось погано. Всіх немов щось давило, — всі чулися мов самі не свої, неначе перед бурею, в котрій конечно й на них спаде якесь нещастя. Ежен ходив по світлиці з руками в кишенях та старався скрити свій неспокій, насвистуючи якусь веселу арію; Жан сидів на своїм місці і пив келишок вина за келишком; тільки лице його, не оживлене острим іронічним усміхом, виглядало тепер зовсім мов мертве і при світлі лампи облилось якимось зеленкуватим кольором. Таня, що досі весь час мовчала та держалася відсторінь від прочих, поводячи очима за Еженом, сиділа й тепер в куті на софці, задумана, сумна, До неї присіла й Маня і почала щось шептати, запевно, виливаючи свій жаль на Сімонову нечемність.
— Ну, а як ти думаєш, Сімон, — сказав Ежен по якомусь часі мовчанки, — ми ще нині не робили свого щоденного обрахунку. Давай-ко возьмімся до цифер, — чень нас то наведе на практичніші і веселіші гадки.
— Добре, — сказав Сімон все ще якось гнівно та уривано, — мій рахунок готовий, все списано ось тут! — І він видобув з кишені чвертку паперу й подав її Еженові, а сам оп’ять немов потонув у чорних хвилях свого роздразнення та невдоволення.
— Ну, вже, що з тобою нині сталося, то господь знає, — говорив Ежен, переглядаючи рахунок. — Гадав-єм, що хоть тим способом розрушаю його якось, щоб дав добрий приклад усьому товариству. А то, ади, всі посоловіли, понадувалися, мов сови на морозі, — ну, і отсе має бути забава! Ей, пане інтендант, я вас із вашого уряду нажену, як не будете старатися о ліпше забавлення товариства.
— Е, — сказав, живо підіймаючись, Сімон і впиваючи свої котячі очі в лице Ежена, — бачу, й так уже моя інтендантура недовго потриває.
— А то чому? — спитав Ежен, трохи змішаний та занепокоєний.
— Бо в вашій касі, бачиться, швидко сухоти будуть.
— В моїй касі? — повторив ще дужче змішаний Ежен. — А відки ж ти се знаєш?
— Знати не знаю. Відки можу знати, коли ти нікому не хтів звіритися ані з тим, кілько у тебе грошей, ані з тим…
Сімон зам’явся якось. Ежен відвернув лице від його острого погляду і почав неспокійно ходити по світлиці.
— Ані з тим, відки маю ту касу, — правда, Сімон! — докінчив він. — Ну, що ж, се правда. Але нащо вам те знати? Ви були охочі погуляти — сяк чи так і згодилися без ніяких вимінок на моє предложення: їхати зо мною, позміняти назви і так, свобідно, в товаристві, порадуватись усім тим, що дати може молодість, охота та достаток. Я мав достатчити грошей, ти мав постаратися о уладження, о план і переведення цілої штуки, о хорошу забаву. Ну, що ж, скажіть усі, не додержав я приречення? Хибувало вам чого-небудь, що мож було дістати за гроші?
— Все те дуже гарно, Ежен! Все те правда, що ти кажеш, — і ті три неділі, що ми прожили в товаристві, кождий з нас, безперечно, зможе назвати найкращими, які нам досі лучалося проводити. Та тілько одно, Ежен, — знаєш, ціла ця штука зачинає мене троха… тривожити.
— Тривожити? Ха, ха, ха! Тривожити! Але чому, Сімон?
— А знаєш ти, кілько у нас грошей видано за ті три тижні?
— Знаю, чому ж би не знав? Сам же я видав їх. І що ж в тім страшного, Сімон?
— Та кілько, кілько видано, Сімон, скажи-ко нам! — вмішалася Маня, а також Жан, не кажучи нічого, підвів на Сімона очі з питаючим поглядом.
— Без мала десять тисяч! — сказав Сімон з притиском. Всі ахнули. Хоть і бачили день в день, що Ежен сипле грішми, та все-таки їм стало якось моторошно, коли почули в однім слові, яка сума пішла на їх тринедільні гульки.
— Десять тисяч, Ежен! — скрикнула Маня. — Та бійся бога, чоловіче, відки ти взяв таку суму грошей?
— Що тобі до того? — відрізав коротко Ежен.
— Ні, не те головна річ, — сказав Сімон, — не те головна штука. Се вже його річ — відки. Ми не знаємо сього, ми його гості, — що нам до того, відки він угощає нас. Чи так, Ежен? Але скажи, на милість божу, Ежен, чи глибока ще твоя каса? Може би, ліпше нам роз’їхатися?
— Хто хоче, най їде, — відповів коротко Ежен, ходячи по світлиці.
— Се негарна відповідь, Ежен, — сказав Сімон. — Ти скажи прямо!
— Розуміється, — вмішався Жан, — ану ж но наш інтендант злякався б та й поїхав, а у тебе в касі ще других десять тисяч. Чуєш, Ежен, се неспасенний гріх лишати нашого інтенданта в такій непевності!
— Хто хоче, най їде! — повторив, мов машина, Ежен. А далі, обертаючися до товариства, сказав:
— Як буде час роз’їздитися, то я скажу. А наперед казати я не дурень. Я хочу бути в веселім товаристві до послідньої хвилі, а не серед сичів, таких, як ви нині. Гей же, до склянок! Ану-ко, затягайте пісень, починайте танець, забаву, що хочете, щоб тілько шумілої Ану-ко, живо!
III
— Може, добродійство газетку нову позволять?, Дневники свіжі політичні, літературні, гумористичні, ілюстровані, тутошні й заграничні! — відозвався нараз серед оживаючого гомону товариства тремтячий, глухий, старечий голос.
Всі незвісно чого стрепенулися й позирнули на двері. В дверях, напівотворених, стояв старий, згорблений чоловік. Його поморщене худе лице, глибоко запалі очі, тремтячі худі руки, що держали свіжий нумер газети, убогий, полатаний убір, — все те становило різку суперечність з веселим, молодим і багатством окруженим товариством. Ся суперечність прикро поразила всіх і викликала в них неприємне чуття, якусь досаду на старого кольпортера, немов се його вина, що він старий, бідний і нужденний.
— Не треба нам твоїх дневників, — відказав йому різко Сімон, котрого гаряча, вином ще більш розгарячена натура найменше спосібна була затаїти в собі таємну та необ’ясниму досаду, викликану різким контрастом. Але кольпортер привик, видно, до таких наглих відказів і не вступався за першим разом, тільки далі своїм старечим голосом проказував:
— Цікаві новини! Телеграми з Франції і Афганістану, з Росії і краю зулусів! Нумер по 10 кр[ейцарів], — прошу дуже дати заробити старому!