— А мені що до того? Возьмуть тебе, то й мене не лишать.
— Що? — скрикнув зачудуваний Ежен. — Ти могла б іти… зо мною… в тюрму?
— І піду! Інакше й не можу.
— Інакше не можеш? А се чому?
— Бо я люблю тебе.
— Мене? — повторив Ежен. — Хіба ж ти забула, хто я, що за чоловік? Хіба ти забула, що я…
— Що ти за чоловік, се я знаю, — відказала Таня. — А те, що ти зробив, — ні, що з тобою зробилося, — се мене нічо не обходить. Се діло твоєї совісті і суду. А я ж хіба що ліпше? Хіба ж і я не витручена з-між людей, ненап’ятнована знаком погорди від усіх, що себе вважають чесними, так само… як і ти тепер?.. Тепер ми рівні!..
При послідніх словах мимоволі затрясся її голос і сльози бризнули з очей.
— О боже, — хлипала вона, — що я би дала за то, щоб ми не були рівні! Щоб ти стояв так безмірно високо в людськім поважанню, як високо стоїш в моїй любові!..
Ежен став ні в п’ять ні в дев’ять перед тою простою, но сильною натурою. Йому й на думку не приходило, щоб вона, пропаща женщина, котру веселі "товариші" по вибору взяли з собою на гулятику "для вигоди", — щоб вона могла полюбити, та й ще так страсно полюбити його. Були хвилі, коли він почував тиху симпатію до сеї дівчини, мовчазливої, розумної і зовсім не так надоїдливої, як Маня, але про любов йому й не снилося, — та й, впрочім, серед тої ненастанної п’яної оргії, [серед] якої збігли йому послідні три неділі, він, напевно, і не був спосібний до любові. А про стосунок Такі до Жана він не знав нічого; маломовний Жан ніколи не балакав про свої глибші сердечні тайни. Але як іншим разом Ежен, може, й не без вдоволення почув би був признання любовне з уст женщини, то тепер воно тільки засмутило його та й, правду кажучи, роздразнило трохи. Йому хотілось бути самому, а тут — перешкода. І як позбутися її? — се було одно, про що думав Ежен.
— Але чого ж ти хочеш від мене? — спитав він.
— Нічого не хочу, лиш при тобі остатися, з тобою все ділити, — була відповідь.
Ежен побачив, що з таким упертим характером годі що врадити без довгої боротьби, а до того він не мав тепер ні сили, ні охоти. Та й що, впрочім, шкодить, як вона останеться з ним? Нехай остається. Воно ще не знати, чи швидко прийде поліція по нього, а хоч і прийде, ну, — то чень найдеться спосіб…
Оце все передумав він в короткій хвилі, а за той час очі його пильно слідили Танине лице, немов хотіли з лиця вичитати, відки нараз у тій женщині взялось тілько упертої рішучості та гарячої нам’єтності, котрих він досі в ній не замічав. Він чув, як мимоволі якась тепла струя звільна виринає і лагодить біль в його нутрі, як оживає чуття, — і се будило в нім досаду. Він напівгнівно сказав:
— Ну, то лишайся собі, коли хочеш! — і почав ходити по світлиці.
Нараз почулися ступання в сінях, і Ежен кинувся до дверей, засунув засувку і защепив защіпку, а відтак став насеред світлиці і почав оглядатися, немов шукаючи, як і чим би в разі небезпеченства боронитися. Таня тривожним поглядом слідила всі його рухи, а вкінці кинулась до нього і міцно обняла за шию руками.
— Геню, серце моє, — ридала вона, — що ти задумуєш робити?
— Дай мені спокій, — відповів Ежен, злегка відпихаючи її і чинячись чимраз понурішим, чим більша внутрішня сила тягла його до Тані, — сиди собі тихо та не перешкоджай мені!
— Га, коли я ти перешкоджаю, — відказала Таня, — то волю й зовсім геть іти. Не на то ж я просилася бути з тобою, щоб причинювати тобі ще більше прикрості! Добре, нехай і так буде!
І, плачучи, вона почала збиратися до відходу. Ежен стояв мовчачи і дивився на неї. Вкінці не витерпів, підійшов до неї і, взявши її за руки та дивлячись їй у очі, сказав:
— Таню, стій, не відходи ще від мене! Побудь зо мною!
— Пощо я буду з тобою, коли я тобі завада?
— Ні, побудь! Се ж, — хто знає, — може, послідній мій вечір! Пощо кінчити його в смутку та грижі?
— Чому послідній, Геню? Чому послідній? Схоти лишень, сміло ступи на нову дорогу! Адже в тюрмі не вік сидіти, а відтак…
— Ех, не згадуй о тім, — перебив її Ежен. — Се не для мене бесіда! Для мене нема ніякого "відтак". Лише тепер ще, послідні хвилі, я хочу бути щасливим, а що далі буде, — до того мені й діла нема! Чуєш, Таню, — ані слова про будуще! Лиш "тепер" наше, — а більше ми й не знаймо нічого!..
VIII
Вже було близько півночі. В готелі все поснуло і утишилось. В Еженовій світлиці погасли свічки, тільки насередині одна лампа розливала непевне меркотяче світло. Ежен і Таня сиділи на софі. Про сон і не думало нікотре, а й бесіда не в’язалась між ними, — внутрішнє зрушення та непевність перемагали все. Ежен тривожним ухом ловив усякий шелест, замираючий дзенькіт фіакерських дзвінків, що пробігали сніжними вулицями. За кождим наближенням дзвінка він здригав та блід і аж тоді віддихав свобідніше, коли дзвінок віддалювався і замирав у нічній темряві.
— Геню, — говорила Таня, обіймаючи його, — розкажи мені, що довело тебе до сього… поганого діла? Я дивлюсь на тебе і віритись мені не хоче, що се було можливе. А прецінь… сам ти кажеш!..
Лице Ежена посумніло.
— Що тобі розказувати? Се історія цілого мого життя, цілої моєї нещасної молодості, а споминати її тепер — бррр! аж мороз проймає!
— Розкажи, Геню, тобі полегшає, побачиш!
— Полегшає, я знаю, та тілько не через оповідання! Ну, та, впрочім, нехай і так, розкажу, що зможу, — швидше час піде, швидше скінчиться!..
— Ей, Геню, Геню, що се ти говориш? — сказала з закидом Таня.
— Ну, вже що говорю, то говорю, — відказав Ежен понуро. — Слухай же моєї повісті. Я сирота, не зазнав ні вітця, ні матері. Ще маленьким узяв мя вуйко по смерті родичів до себе, на виховання. Він був вдовець, бездітний. Рід його давній, магнатський, хоть значно підупав за послідніх часів, так що вуйко з усіх давніх дібр мав тільки два села. Доки була панщина, він жив у селі і займався господаркою. Звісна річ, тоді се була невелика штука, бо робучі руки були дармі. Та й ще з тих робучих рук була друга вигода: на них міг безкарно виливатися весь панський, лицарський, войовничий дух, вони були німим, послушним і страждущим громозводом усіх панських примх, забагів та нам’єтностей. А у мого вуйка за давніх часів усеї тої громовини було багато, і довгі ще літа опісля слуги наші шептом та з тривожними озирками розказували мені страшні повісті про його лютість, самоволю та нелюдськість в поступованню з панщизняками. Я дрижав і плакав, слухаючи тих повістей, і моя дитиняча уява сплітала мимоволі стать вуйка з усіми найстрашнішими казочними потворами: вуйко був для мене і вовкулакою, і опирем, висисаючим кров людську, і залізним вовком, гонячим ненастанно за невинною жертвою своєї лютості.