— Панове запорожці, що ви доброго робите? Я між вами новак, мені у вас вчитися, а не отаманувати над вами. Прошу вас, вибирайте кращого від мене, я хочу йти з вами як рядовий товариш. Куди мені до отаманування! Я й дороги у Крим добре не знаю, бо коли мене туди розбишаки вели, я не мав часу роздивитися.
— Ми тебе проведемо, — казали, — ти певно не заблудиш. Ти лише наказуватимеш. А коли ти такі штуки виводив у Тарасівці і галеру здобув, то і в Криму даси собі раду.
Петро теж намовляв Тараса, що так не годиться, бо коли козаки кого виберуть, то не можна відмовлятися, —хіба так, для політики. Тарас такого звичаю не знав. Остаточно мусив прийняти вибір. Він узяв у руки малиновий прапор — той самий, що маяв на його судні, —поцілував його і заговорив сильним голосом:
— Спасибі вам за честь, панове товариство! Вона і на нашу Тарасівку впаде. Присягаю вам на це знамено козацької слави, що хочу з вами ділити долю й недолю цього походу, хочу з вами перемогти або й голову покласти...
— Слава Тарасові Партиченкові, нашому отаманові! Тарас тепер геть перемінився. Він наказав козакам, щоб
ставали по сотнях, призначав до них сотників і десятників. Петра Бідолаху поставив обозним. Тоді почав оглядати ряди сотень. Дивився кожному у вічі своїми пронизливими очима.
— Петре! Завтра вранці стають усі сотні на майдані в Січі озброєні, я оглядатиму зброю кожного козака. У кошового батька я випрохаю харчів на дорогу, амуніцію та коней, бо всі їдемо на конях. Крім того, заберемо п'ять суден, котрі повезуть наш обоз водою, поки буде можна.
Козаки порозходилися. Тарас вернувся на Січ і пішов зараз до кошового...
— Отак, то люблю, пане отамане. Бачу, з якого гнізда птиця. Бери судна, коней, харчів, амуніцію скільки вже треба. Маю надію, що привезеш нам здобичі з Криму, що виплатиться нам позичити тобі.
— Так, батьку. Вся майбутня здобич буде належати січовому товариству. Я все пришлю сюди. Та коли я вийду живим з цього, так зараз по дорозі пливу Інгульцем до моєї Тарасівки.
— Хай тебе Господь і Свята Покрова супроводжують. А ось, щоб ти не йшов голіруч, даю тобі козацький знак влади, цю булаву...
Тарас дуже цим утішився, бо хоч отаманував над уходницьким військом, не мав ще в руках булави. Розпрощався з кошовим батьком і пішов у курінь.
А Петро Бідолаха не спав до ранку. Цілу ніч перевозили човнами на той бік ріки усячину і вантажили то на вози, то на судна, коней переводили вплав.
Вранці Тарас помолився Богу, переплив човном на той бік, сів на коня і поїхав до обозу. Тут привітали його козаки голосними окликами. Тарас придивлявся до кожної дрібнички, оглядав кожний віз. Оглянув ще й судна і видав такий наказ:
— До суден піде одна сотня. Частину вантажу складено на судна, щоб нам було легше їхати. Судна допливуть річкою, а потім, припливши до того місця, де Інгулець вливається в Дніпро, перепливемо на той бік Дніпра, поховаємо судна в комишах при березі, а тоді попереносимо частину вантажу до обозу, і веслярів — на коні. Сотник Струк іде першим і розішле розвідку наперед і в боки.
Перехрестився, дав знак булавою, і військо рушило з місця. Тарас їхав попереду, за ним — сурмач і кілька розсильних козаків...
Залунала пісня.
Як від'їхали далі, пісня замовкла. Треба було поводитися тихо, бо вже можна було стрінути татарських чабанів. Далі йшли лише вночі, а вдень ховалися в траві. Між соляними озерами, яких було тут кілька, Тарас залишив цілий обоз і одну сотню козаків: склали возовий табір і окопалися. Тарас пішов під вечір просто на Перекоп.
Перекоп, або по-татарськи Оркапу (золоті ворота), звався в старовину Тафлоса, в середньовіччя — Тозля. Не був тоді ще забезпечений валами і муром, не був фортецею. Тарас ждав з військом близько від Перекопу до ранку.
Вранці місто було оповите туманом. Мешканці не сподівалися таких гостей, усе спало.
Тарас перехрестився, заткнув булаву за пояс, добув шаблю. Погнались галопом і аж на вулицях міста підняли бойовий оклик. Пробуджені зі сну татари вибігали на вулиці, їх убивали козаки нещадно. Настало пекло. Татари та турки кричали, що напали козаки, тратили голови, не знали, куди ховатися, що рятувати. Біля конаку, де жив мурза і містився уряд, приступив до оборони гурток озброєних татар. Та поки встигли натягти луки, козаки вже впали на них з шаблями та списами і вирубали всіх.
— Мурзу привести мені живого!
Гурток козаків позлазив з коней і кинувся у сіни конаку шукати мурзу. Всякий опір був даремний, та й не було кому боронитися. Мурзових слуг мов мітлою змело. Добралися і до самого мурзи. Він не знав, що сталося, схопився з лежанки і дивився у вікно, його зараз схопили і, зв'язаного, вивели на подвір'я. Мурза налякався на смерть —ще не розумів, як воно сталося так нагло.
— Держіть його під сторожею, — гукнув Тарас, — поки я не вернуся. Обшукайте цю будівлю і виносьте все на базар.
Тарас помчав у місто. Тут уже козаки ґаздували. Розбивали крамниці і склади, забирали все, били татар без розбору.
— Півсотні за мною, місто запалити в кількох місцях! Тепер полетів до невільницьких приміщень. Дорогу
знав добре. Невільники, що тут були, зміркували зараз, які гості прийшли. Вони розбивали кайдани, розривали зубами сирівці, били дозорців. Але тих небагато осталось, всі, знаючи, що їх жде, поховалися куди було можна.
— Люди! — кричав Тарас. — Помагайте один одному, розбивайте кайдани, беріть від татар зброю, помагайте нам! Нема часу гаятися!
Він погнався далі. Був скрізь, де лише гурток козаків порався.
Місто горіло в кількох місцях. Тарас поскакав знову до конаку і наказав сурмачеві трубити на збір. Збірне місце було призначене на базарі, куди зносили здобич.
Поки збирали здобич у вузликах на коней і віслюків, яких здобули в місті, Тарас робив справу з мурзою. Це була ціль його сьогоднішнього походу.
— Пізнаєш мене? — спитав татарською і подивився йому у вічі своїми пронизливими очима.
Мурза дивився на нього страшно наляканий, наче самого чорта побачив. Він почав собі пригадувати. Тарас пригнуздав його поглядом так, що татарин не міг від нього відвести своїх наляканих очей.
— Пізнаєш, питаю? — гримнув Тарас.