— Дивуюся тобі, Тарасе, що ти такий легковажний. Хіба тебе ще не навчило, на що ті голодранці можуть зважитися? І треба тобі знати, що це не кримці, а ногайці, найбільші розбишаки з усіх. Я тебе не пущу, та ще й людям скажу, щоб тебе не пустили.
— Я хочу дізнатися, чого їм треба.
— Та це ж шпиги. Закладуся, що вони за день-два оточать нас і почнуть підлізати. Та хай би вже почали, мої гармати вже готові.
Справді, турок поставив гармати на валу і зарядив їх кулями.
Ці татарські рухи непокоїли бранців, зупиняли їх роботу. Треба було за кожним наближенням татар кидати роботу, хапатись за зброю. А їм так пильно було приготувати чайки і поплисти вверх Дніпром до Запорозької Січі. Деякі подавали думку, щоб покинути все, що тут було, сісти на ті чайки, що вже були готові, й поплисти. Але Тарас і слухати такого не хотів: він мусить усе забрати і повезти запорожцям гостинця, здобутого в турків.
— Знай, Тарасе, що якби ці собаки нас здобули, то ви всі підете в сирівці, а мене за те, що я, муслем, пристав до вас, зарубають на місці.
— Чого ж мали б нас здобути? На нашу Тарасівку не такі ватаги кримців наступали, та нічого нам не зробили!
— Бо Тарасівка не була, певне, таким курячим гніздом, як ця наша фортеця.
— Я не того боюся, а того, щоб нашим людям не надокучило. Вони перестануть нас слухати і, взявши готові чайки, попливуть уночі, а нас залишать на поталу цим розбишакам. То різноманітний народ і непевний. Я їм не довіряю. Нас, українців, тут небагато, решта — бозна, хто вони.
А степовики щоднини під'їжджали під вал на віддаль мушкетного вистрілу. Тарас став на найвищу землянку і приклав долоні до губ:
— Чого ви, люди, хочете від нас?
— Постривай, Тарасе, — гукнув турок, — у мене є до того інший інструмент.
Він пішов до землянки, де були поскладані корабельні причандали, виніс довгу трубу, з одного кінця товщу, і передав Тарасові. Це була корабельна труба, через яку на морі з кораблів між собою розмовляють.
Тарас заговорив тепер голосніше, і татари почули. Зараз один татарин під'їхав ближче до валів і гукнув через кулак:
— Віддайте нам, що маєте, і йдіть собі геть відсіля!
— Прийдіть та візьміть собі самі, коли можете! — відповів їм Тарас.
Татари від'їхали і того дня вже не показувалися.
Але треба було потім подвоїти пильність, бо турок запевняв, що вони певно прийдуть.
І справді, на другий день уранці побачили з обозу великі хмари татар. Вони з'їздилися з усіх сторін, розмістилися півмісяцем і почали наближатися. В обозі всі покинули роботу і стали на валах. Було тридцять мушкетників. Решта ставала з шаблями, бердишами, а то і дрючками. Татари почали під'їжджати, далі заревли бойовим окликом "Аллах! Аллах!" і пустилися галопом. Заревли гармати, і дві великі залізні кулі впали в юрбу татар, що наступали. Юрба замішалася, постали широкі борозни, та вони вмить злилися знову — татари гнались уперед. І поки знову налаштовано гармати, татари наблизилися на віддаль мушкетного вистрілу. Пішли в рух мушкети, та їх було небагато, і вони не могли спинити наступу. Гармати почали стріляти дробом. Татари знову замішалися, та не спинилися. Вони познімали з плечей луки і сипнули на обложених цілу хмару стріл. Стріли падали на вали та всередину табору. Татари спинилися над самим ровом. Дехто перескочив рів і дерся на вал. Того спихали бердишами та дрючками в рів. Турок кермував гарматою дуже зручно, стріляв в найгустішу купу. Татари почали злазити з коней, скакали в рів і дерлися на вал, на котрому не було частоколу. Бранці, бачачи свою загибель, боронилися, мов леви. Били, рубали сокирами та шаблями. Тарас літав з окривавленою шаблею з одного місця в друге, де була найбільша потреба, де був найбільший наступ. Настала така страшна рукопашна, що описати годі. Дехто радив відступати, скакати у воду та в човни. Тарас крикнув, що кожному відрубає голову, хто б на таке зважився: поки відпливуть від берега, їх можуть вистріляти з луків. Видно було, що татари хочуть здобути гармату, бо у той бік був найбільший наступ. Та кожного разу сипав на них турок дробом і змітав цілі лави.
Бій тривав геть пополудні. Тарас побачив, що їх становище погіршало: коли сонце почне заходити, то світити їм буде у вічі, а татарам у спину, до того ще легше буде їм наступати, бо рів заповнився трупами. Тарас вирішив дорого продати своє життя...
Та ось сталося щось несподіване. Сонце відразу почало темніти. Всі оглянулися і помітили, що з одного боку щось темне на сонце наступає. Всі дуже збентежилися і налякалися. Татари почали несамовито кричати. Відразу припинили наступ і почали втікати...
Між обложеними був якийсь шляхтич з Литви. Він зараз пояснив людям, що нічого лякатися, бо це затемнення сонця, що воно незабаром минеться. Не злякався цього і турок. Він, усміхаючись, посилав кулі за втікачами, поки ті в степу не розбрелися.
Між бранцями були значні втрати, багато було поранених і двоє вбитих.
— Що нам тепер робити? — питав Тарас. — Я знаю татар. Вони на цьому не зупиняться, за кілька днів будемо їх знову мати. Шкода нам стільки добра лишати поганцям на поталу, але годі. Завтра сідаємо на човни і попливемо.
— Не бійся, отамане, — сказав спокійнісінько турок. —Я їм щось таке приладжу, що відхочеться їм нас зачіпати. Був би я зробив це давніше, та мені на думку не спало, щоб стільки того гультяйства назбиралося. Насамперед ти розпорядись, щоб це стерво нам з-перед носа усунути та рови вичистити. Нам треба було на валу поставити частокіл, та тепер і цього не треба. Давай мені людей з заступами, ми покопаємо...
— Вовчі доли... — доповнив Тарас.
— Куди пак! Щось краще! Поробимо порохові міни, а це вже раз назавжди ту голоту відстрашить.
Він пішов зараз до складу і добув скриньку, з котрої вийняв довгі шнурки, насичені порохом.
— Це льонти. Ти, отамане, у своїй Тарасівці не знав цього, то воно тобі може пригодитися. Ми, турки, митці в закладанні мін. Підкопуємо під найгрубші мури і одною іскоркою робимо страшні діри. Ти побачиш.
Турок вийшов з людьми на вали і показав місця, де копати рови, які завглибшки, а сам пішов на берег лиману вверх по воді, поки не знайшов велику скелю. З допомогою людей насипав у скриньчину пороху, всадив її в щілину скелі та добре позбивав шматками каменя. В скриньку поклав кінець льонту, відволік його далеко та зараз підпалив. Тепер побачили, як льонт горів швидко, і вогонь наближався до скриньки. Турок з людьми вступився далеко. Зараз запалився порох і наступив страшний гул, який понісся далеко в степ. Камінь розлетівся на шматочки.