Веслували до самого вечора. Тепер дозорці увихалися з нагаями та прутами таволги, били по спині кого попало. Ополудні припинили веслування, дали невільникам якоїсь поганої юшки похлебтати, по шматкові чорного хліба — і зараз знову до весла. Веслували так до вечора, і тоді судно спинилося. Закинули якір. Стомлені веслярі засип ля ли сидячи. Один одному спирався на плече. Та це не був супочинок, це була важка мука, бо в тому місці не було чим дихати. Тоді дозорці йшли спати до своїх кают, а залишався лише один на варті. Так само спали і яничари, поставивши сторожу.
— Це вода на наш млин, — шепнув Тарас Петрові на вухо. — Це мені подобається, бо невільникам незадовго урветься терпець...
— Та той млин нас потрощить, — відповів Петро, —поки ще до чого дійде, то ми задубіємо... Я маю до тебе, Тарасе, жаль, що ти там, у Царгороді, не послухав моєї просьби і не заколов мене. Я всього цього не видержу. Здавалося нам, що буде краще, а воно виявляється, що на цьому світі нам краще не буде.
— Терпи, брате, кажу тобі, що так буде вже недовго. Або погинемо всі під ятаганами яничарів, або визволимося.
Та не один лише Петро впадав у відчай, таких було більше. Тепер невільникам навіть заборонялось балакати між собою: хто заговорив — діставав зараз від дозорця по спині. У тому клятому місці не чути було нічого, лише важке дихання спітнілих людей, що веслували, тут було так гаряче, що всю воду з людини висмоктувало.
А вночі чути ще важкі стогони. Дехто спросоння закличе Бога своєю мовою, і знову важкий віддих і хропіння галерою то вгору, то вниз, то всім здається, що настала остання година, кожен молиться, готується до неминучої смерті. Бо як же рятуватися, коли нога прикована до лави?..
Лише раз на тиждень розковують невільників, виганяють на поміст, кажуть вичищати те плюгавство, що за ввесь тиждень назбиралося. На палубі стоять озброєні яничари, стежать за кожним рухом невільників. Держать рушниці, готові до стріляння.
На поданий знак ідуть усі вниз, і їх знову приковують на тому самому місці. Тарас мав нагоду ще раніше придивитися добре до судна, розвідати всі проходи, пізнати силу яничар, їх розміщення.
Пливли так довгенько, що вже й забули, скільки минуло тижнів. Тепер було море щораз спокійнішим. З того Петро визначив, що вже зайшла осінь. Вже й день став коротший. За той час кілька невільників не видержали. Не стало сили веслувати, не помагало биття. їх дозорці розкували і винесли нагору. Всі знали, що з ними зроблять, і молилися за їх душу.
— Нам треба поспішати, — сказав Тарас, — поки зима настане... Тоді заїдемо в якусь пристань, може, й море замерзне, і знову треба буде ждати весни.
Одної темної ночі по тижневім чищенні сказав Тарас до Петра:
— Будь готовий! Я вже розкований, незабаром і тебе, й інших порозковую.
— А невільники про це знають?
— Мовчи! Дізнаються, як прийде час. Годі ж нам скликати раду.
Надійшов дозорець і бачив, як Тарас, спершися на спину Петра, хропів. Пішов далі. Тарас потихеньку встав і, мов кіт за мишею, пішов услід за дозорцем, ховаючись поза підпори. Раптом скочив на нього ззаду, схопив його обіруч за шию та так здушив, що відразу проломив горлянку.
Дозорець навіть не застогнав і повалився на долівку. Тарас умить вихопив у нього ключі з-за пояса і передав Петрові. Тепер, погасивши світло, почав швидко роздагати дозорця і переодягатися в його одежу.
Тим часом Петро ходив від одного до другого і розковував колодки. Коли вже всі були розковані, Тарас зашепотів на вухо найближчому:
— Передай далі: ходіть за мною на поміст!
Гасло пішло далі. Хто його не зрозумів, той догадався. Кожний тямив, що тепер настала вирішальна хвилина: або визволитися, або пропасти.
Тарас, переодягнений за дозорця, з гострим ятаганом у руці, вийшов на поміст. Тут стояв вартовий яничар і пропустив його. Тарас, проходячи, різонув його ятаганом по горлі, що той і стогону не видав, лише захарчав і повалився на поміст. Тарас передав ганджара Петрові, а сам схопив мушкет турка.
Наче мерці з могили, виходили невільники на поміст, тихо ступаючи. І дозорці, і яничари спали на помості, Тарас стояв на помості в турецькій чалмі з мушкетом у руці. На щоглах блимало світло, навкруги — безкрає спокійне море. Тарас розділив невільників надвоє, вказав рукою на яничарів і дозорців та шепнув:
— Душити руками і брати зброю!
Невільники кинулися на них, мов шуліки. Душили одного за одним і захоплювали зброю. Все це були воєнні люди і знали, як з нею поводитися: різали ятаганами, рубали шаблями, били прикладами мушкетів. Ні один живий не залишився.
Отаман судна, почувши крики й метушню, вийшов на поміст зі своєї каюти, побачив при світлі розкованих невільників, зрозумів відразу своє становище і зараз завернув назад та заклав двері чим попало. Тепер почувся Тарасів наказ:
— Побитих не кидати в море! Нам їх одежі буде треба.
— Побитих не кидати в море! Нам їх одежі буде треба. Добувайтесь до пана отамана. Лише не руште мені давнього отамана! Він вартий того, щоб його пощадити.
Підважили двері до каюти отамана. Він сховався під постіль і тремтів усім тілом. Його витягли на поміст. В тій хвилині вийшов зі своєї каюти давній отаман, підійшов до Тараса, передав йому свою шаблю і ятаган.
— Тепер я твій невільник. Добре ви справилися. Пізнати птицю по пір'ю...
— Ти не наш невільник, ти наш друг, — сказав Тарас. —Тримай собі шаблю, бо ти будеш нами командувати відтепер, — але так, як ми схочемо.
Спитали про нового отамана, що лежав на помості:
— Що з ним зробити?
— Повісити на щоглі! — звелів Тарас. — Не мав він над нами милосердя, тож і його нічого жаліти.
Турок просився, та це нічого не помогло. Невільники виконали наказ залюбки.
— Коли я маю отаманувати, — обізвався молодий турок, — то ось що: передусім пороздягайте вбитих яничар і переодягніться в їх одежу. Коли б нас так тепер стрінула яка турецька галера, то треба б конче битися, а це не було б легко, бо моя галера дуже важка. Я везу амуніцію до Очакова.
— А скажи, будь ласка, чого на цім судні так мало яничарів, коли невільників було аж вісімдесят? — спитав Тарас.
— Це не було мало. Вони добре озброєні, і я добре пильнувався.