Настали довгі зимові ночі. То ж то було весело. Молодь сходилася з усякою роботою до кількох хат на вечорниці. Тут оповідали собі всячину, гарні цікаві казки, загадували загадки, то знову пісеньок співали навперемінно, геть аж опівночі серед жартів та сміхів розходилися по домівках. А як прийшло Різдво, то ходили колядувати і вигадували всяку сміховину: переодягались за ведмедів, оленів та лисів, за татар і турків, яких у Каневі бачили.
До цього окопаного чотирикутника вели двоє воріт зі сходу, від річки, і від заходу, від лісу. При воротах стояла сторожа, котру посилав Журавель по черзі. Уходники знали, що деколи і взимку татарва набігає. Ворота були зроблені з сильних колод. Стояла тут також бочка зі смолою. Вона була від села закрита так, що коли б її запалити, то село було б у сутіні, а світло йшло б назовні та освічувало те, що за воротами.
Наближалась весна, якраз роковини, коли уходники примандрували сюди з рідного Канева. Тоді нічого тут не застали, а тепер вони забезпечені оселями, куди старостинська рука не сягає.
Ще було морозно, як сокирники взялись обрубувати дерево, що взимку понавозили. Треба було поспішати, поки ще весняні роботи не настали. Насамперед поклали основу під церкву і попівство. Цього домагався Кіндрат Муха. Попідправляли по степу фігури і позавозили все потрібне до городків. Того було треба, як лише вийдуть люди в поле орати. В Середопістя послали людей до найближчих міст для закупівлі того, чого їм не вистачало. Вони мали заглянути і в Канів, щоб намовити панотця та закупити приладдя церковне. Поїхала ціла валка з возами. Треба було привезти каменю до млина, який Книш брався поставити.
Тарас узявся знову вчите свою сотаю і гарцював з нею по степу.
Одного дня зустріли в степу якогось чоловіка. Він був обдертий, аж голе тіло через діри сіряка світилось. На ньому не було зовсім сорочки, на ногах подерті постоли. Вдавав з себе знеможеного і скаржився на голод. Зараз обступили його хлопці, дали хліба та в'яленого м'яса, яке взяли для себе. Чоловік розказував, що втікає з татарської неволі, що не може знайти ніде захисту, що доведеться в степу загинути. Хоч як жаль було Тарасові бідного чоловіка, та чогось не злюбив він його. Гривко, лиш чоловік поворухнеться, їжив шерсть і вискалював зуби. Це наводило Тараса на підозру. До того ще в незнайомця було руде розкуйовджене волосся на голові і щетиниста борода. Але годі було такого бідного кидати в степу, то вони й запросили його до селища, поки не вибереться в дальшу дорогу. Тарас помітив у нього "недобрі" очі, які завжди косив, як з ким балакав.
Чоловік назвав себе Максимом Недоїдком з Канева. Як хлопці сказали, що його не пам'ятають, бо там зовсім нема Недоїдка, то він поправився, що, мовляв, він не з Канева, а з Кременчука. Як він наситився, то став дуже говірким. Радів дуже, що йому селище по дорозі трапилося, і почав пильно про нього розпитувати. Питав, скільки душ живе, як люди забезпечилися від татарських набігів, чи є в них зброя.
Добродушні хлопці почали наввипередки йому розповідати, поки Тарас цього не заборонив:
— Мовчіть, не ляпайте язиком. Цього невільно перед сторонніми людьми говорити.
Недоїдок поглянув люто на Тараса:
— Хіба ж я сторонній, не свій, не такий хрещений, як і ви?
Тарас помітив цей страшний погляд, але не злякався.
— Чоловіче добрий, не говори багато і не допитуйся. Ми тобі дали їсти, і коли хочеш, то і в наше селище поведемо. А поки старшина не вирішить, чи тебе можна прийняти до громади, то ти не наш.
Недоїдок змовчав. Тарас помітив у нього за мотузяним поясом ніж.
— Можеш, чоловіче, ще проспатися, бо ми ще не зараз вертатимемось.
Недоїдок таки зараз ліг на траві і заснув. Хлопці вели далі своє навчання.
— Навчіться вже раз держати язика за зубами, — говорив Тарас до товаришів, — хтозна, хто це? Хіба ви не чували, скільки то харцизів, пройдисвітів вештається по степу. Може, його хто послав до нас як шпига, щоб усе розвідав та навів на нас уночі непроханих гостей.
— То найкраще було б лишити його тут, поки спить, і вертатися нам самим.
— Я міркую, що ні. Як він має які лихі задуми, то краще його не спускати з ока і пильнувати на кожному кроці так, щоб він цього й не помітив, а в слушну мить його накрити.
Вже час було вертатися, і Недоїдка збудили.
— Дайте мені якого коня, — сказав він, — бо я не можу йти.
— Вибачай, зайвого коня ми не маємо, а свого ніхто не віддасть.
І Недоїдок мандрував пішки. Він знову почав розпитувати, та всі хлопці наче води в рот набрали, — ні словечка. Недоїдок був недобрий, ішов пішки поряд з кіньми, а Гривко, скільки разів той на нього глянув, скалив зуби і гарчав, їхали дуже поволі і дуже довго, поки наблизилися до табору.
Вже сонце ховалося за лісом. Недоїдок немало дивувався, як побачив високий вал, порослий терниною, що тепер зеленіла, а на валу густий частокіл з прорубами для стріляння.
— А це що? — спитав Тараса.
— Побачиш, то й знатимеш.
— Воно справді дуже для мене цікаве, треба б до цього дива ближче придивитися.
Як хлопці в'їжджали в ворота, Недоїдок відстав від них і пустився обходити селище довкола. Тарас його спинив:
— Гей, свате, а ти куди? Не бачиш воріт? Не будь надто цікавим, а то передчасно у пекло попадеш.
— Я лише хочу обійти та подивитись.
— Не підеш! — гримнув Тарас. — Заверни зараз у ворота, а то, далебі, зв'язати накажу.
— Гострий ти, хлопче, на язик, — розізлився Недоїдок, —вважай, бо зашвидко постарієш.
Він пішов у ворота. На майдані увихались уходники коло будівель.
— Де старшина? — питає Тарас.
— А ти, Тарасе, де такого прочанина знайшов? Недоїдок поклонився громаді і мовчки придивлявся до
їх роботи, як саме підійшов Кіндрат Муха.
— Діду, — сказав Тарас, — цього чоловіка зустріли ми в степу. Каже, що з татарської неволі втікає, був дуже голодний, і ми його нагодували та запросили до нас, щоб відпочив.
— Християнське діло ви зробили, діточки, а решту ми обміркуємо. Ти, чоловіче, звідкіля?
— Та вже сказали за мене інші.
— Куди ж ти мандрувати хочеш? Де твій народ?
— Я в Черкасах народився, давно вдома не був, — хтозна, що з моїм родом сталося. Я б радо залишився між вами, коли б ласка мене до громади прийняти.