Лени не прийшлося кликати, вона відчула і зрозуміла мою запопадливу метушню і з'явилася на моїй сцені саме в слушний час, переодягнута у чорні сатинові штани і білу, найлонову, зі золотими обводками, безрукавку, нагадуючи Одру Геббурн, яку я недавно бачив у журналі "Лайф" і з якою познайомився на екрані кіно-театру "Одеон". Лена спокійно, зі заложеними назад руками, підійшла до столу, глянула на цілу декорацію, кліпнула задоволене довгими віями, я лишень підставив їй легкого, плетеного стільця, а сам засів насупроти магічного кругу і не чекаючи почав їсти грибкову юшку.
Лена не спішилася, вона спокійно, з легкою іронією, затискаючи руки в пелені, дивилася на стіл і питала: — А де ж квіти?
— Які квіти? — відповів я механічно.
— Квіти. Букет. Рожі.
— О! В холодильнику не ростуть рожі.
— Це ті вареники?
— Це ті вареники.
— Їх можна їсти?
— Будь ласка, спробуйте. І насолоджуйтесь. Настала коротка тиша, ми їли і незабаром знов озвалася Лена. — А де ж музика?
Я мовчки встав і відкрив радіо-апарат, мав щастя натрапити на полудневий концерт "сі-еф-ар-бі", і під ці ностальгійні мелодії — та-тарарам — та-тарарам — ми надхненно священнодіяли, але коли дійшло до кави, Лена примхливо знов запитала: — А де мій японський чай?
— Наша "Коломия" визнає лиш каву "юбан".
— Але ви прекрасно знаєте, що я п'ю лишень японський.
— Вперше довідуюсь. Але чому?
— Із-за кольору. Люблю зелений кольор.
— Мистецтво. Врахую, врахую... Хвилина мовчанки, мелодія з "Онєґіна" і знов Лена: — Але слухайте. Там в холодильнику є курка. — Не курка, а півень, — відповів я монотоном.
— Яка різниця?
— Дуже істотна. Курка несе яйця, а півень співає в опері.
— Звідки знаєте, що це такий Карузо?
— Він сам признався.
— Що за інтимності.
— Зворушливі. Товариші по нещастю. Він заморожений, а я закоханий.
— Скажіть щось дотепніше. О! Я зовсім облилася і через вас.
— Ще не цілком зовсім. Може знайти нагрудника?
— Перестаньте нарешті!
— Вибачте. Я вже перестав. Бачите, моя тарілка порожня.
— Бо ви не вмієте їсти. Хапаєте, як голодний.
— Я був голодний.
Наш улюблений тон мови, але наш настрій чудовий, інтригуючий, цікавий, ми довго огризаємось біля столу, а коли отямились, була година третя. Лена залишила все, як було, на столі, відійшла на веранду, простягнулася ліниво, як кицька, на ґумовому лежаку, закурила свою "де мурьє", дивилася в небо й мовчала. її солом'яні, стоптані сандалики валялися на рогожці, мов би їх розвіяв вітер.
Я зложив до зливної раковини на кухні брудний посуд і долучився до Лени. Було гаряче, тому я знов передягнувся до купальника. Мій лежак лежав поруч з її на віддалі пари метрів, ми мовчали, було сонно, перед нами гуло моторами озеро, далеко в синьому тумані маячів протилежний берег, на тлі тепло-синього неба плавно гойдались в повітрі білі птахи.
Міцно припікало сонце і я мусів тікати до води, вода була чиста, тепла, по пахви глибока з пісковим дном, Лена заздростила і намагалася вцілити мене лушпиною з помаранчі, я віддячувався бризканням на неї водою, а потім я виліз на поміст і танцював незграбно якийсь танець, обтрушував, як мокрий пес, воду, яка швидко стікала з мого рожевого, покритого волоссям, тіла.
Лена також скаржилась на спеку, я роздобув в котеджі велику, смуглясту парасолю і розпустив її над її лежаком, а потім ми лежали побіч на рогожці горі-лицем, Лена робила мені збитки, намагалася запхати до ніздр мого носа якусь шматку, це мене лоскотало, я обернувся горі-спиною, тоді вона кошлала моє волосся, масувала мою спину і вискубувала на плечах волоски.
— Ай! Лено!
— Що, Павле?
— То ж болить.
— Помилково я взяла кілька нараз. Я буду по одному.
Я швидко повернувся догори животом. — О! Це ще краще. У вас на грудях справжні джунґлі.
Я піймав її за руки. — Но! Це насильство! — казала вона спокійно.
— Апелюйте!
— До кого?
— До Бога. До Об'єднаних націй.
— А, пустіть.
— Не так скоро.
— Пустіть!
— Нема милосердя.
— Є милосердя.
— Де?
— Я вас вкушу.
— Кусають лишень собаки.
— І суки.
— Ну, добре. Кусайте! — я ще міцніше стиснув її зап'ястки.
— Ой! Не буду, не буду!
Я пустив її руки, на зап'ястках з'явились білі знаки, які швидко ставали червоними, Лена дмухала на них і бурчала: — Тиран! Будуть синяки.
Я зірвався на ноги і пружно з розгону шубовстнув у воду, я поринав з головою, я виринав, я порскав, як тюлень, мені було приємно, радісно, легко, але коли я вигулькнув з води в останнє і зиркнув на веранду — Лени там не було. — Лееено! — кликнув я, але відповіді не дістав. Я миттю вистрибнув на поміст, біг наверх, з мене текло, я лишав сліди, вбіг до великої кімнати, все там мовчало, двері до Лениної кімнати були зачинені. — Лено! — кликнув я ще раз, знов не дістав відповіді, збоку лиш бурчало радіо, я шарпнув спонтанно за ручку дверей і побачив Лену перед дзеркалом, як вона спокійно натирала кремом обличчя. — Ви щось згубили? — питала вона спокійним тоном і додала: — Звичайно, до дверей треба застукати.
Я був по школярськи збентежений і зовсім розгубився. — Я вас образив? — вирвалося у мене.
— Як ви можете вриватись до мене у такому вигляді? — питала вона тим самим тоном.
— Я вас образив? — повторяв я своє.
— Ні. Ніі! Нііі!! — викрикнула вона до дзеркала і повернулась до мене.
Я втік. Я отямився. Я вирвався з кімнати, двері якої одразу за мною зачинилися... Я був шалено вдоволений, почуття двоїлося, троїлося, множилося, хотілося доброї музики, я почував себе обновленим, відсвіженим, дужим. Я знов вийшов на веранду, перед моїми очима стелилася бурхлива панорама води, неба, далеких берегів. Все довкруги жило живим, хижим ритмом, все гомоніло, рухалось, бігло, летіло — молоде, свіже, пружне. Моє тіло і мій дух вливалися і доповняли загальний тон, ритм і настрій.
Незабаром до мене долучилася Лена. Вона мала відсвіжене обличчя і зачесане назад хвостом волосся. Виглядала дуже молодо, як школярка, вона взяла мене машинально під руку і запитала: — Містер? Як справа з вечерею. Ви готовили обід, а я...
— Пропозиція прийнята, — перебив я її в тон її мови.
— В такому разі переходимо до наступної точки: що б ви бажали на вечерю?