І ще мене вражала її щирість. І чесність. Не дивлячись на всю її балаганну революцію проти щирости. Бути, вдавати, підроблятися, позувати, лицемірити, всі ці чесноти нашої втомленої доби, які вона так старанно штучно, незграбно наподоблювала і плекала, не були їй властиві, вони їй перечили, вони з нею не мирилися. І вона хотіла направду бути зі мною і можливо... Не хочу забігати наперед. Час все виявить.
У трамваї я також пригадав, що я ще фактично сьогодні не обідав. Йдучи до Лени, я лиш нашвидку й легко перекусив. На мене чекала нічна зміна моєї праці. Я мусів бути готовий. Тим часом я був голодний, до ґрілу "Вікторії" було задалеко, я пригадав собі, що на вулиці Батерст, нижче Дандесу, зараз за крамницею "Пласту", недалеко комуністичного "Дому праці", відкрилася нова їдальня "Домашні обіди" з "дуже поміркованими цінами", "європейського", а властиво українського стилю.
Я не поїхав до дому, а одразу, пересівши на Батерст, поїхав на "Домашні обіди". О, та вайлувата, незграбна вулиця Батерст! Не знаю її минулого, правдоподібно, вона правила колись за один з кращих осередків заможніших міщан, організованих масонів, середніх підприємців. Тепер же тут, як за домовленням, оселилися мої невсипущі земляки, натворивши цілий ряд різноманітних установ, підприємств, церков, шкіл, організацій — Православна церква св. Володимира, крамниця квітів "Мак", домівка й редакція гетьманців, крамниця "Пласт", їдальня одна, їдальня друга, медична клініка одна, медична клініка друга, комуністична книгарня, католицька книгарня, комуністична домівка, націоналістична домівка, редакція "Гомону України", друкарня одна, друкарня друга. Все це і багато іншого скупчилось на цій шановній, просторій, старій вулиці, і я почуваю себе зовсім, як дома. Трамвай швидко завозить мене на місце, фактично три зупинки і я висідаю — маленька, чистенька, чепурненька їдаленька, кілька столиків, кілька гостей і між ними бачу... І що це справді за мана... інженера Трухлого, того самого, що його недавно бачив на вулиці Піша.
— А! Павло Іванович! Добрий вечір! Присідайте! — заговорив він на моє привітання. Був дуже чемний, радісний, гомінкий, беру біля нього місце, підходить кельнер, замовляю борщ і вареники.
— І як це ви сьогодні зайшли аж сюди? Я знаю, що ви волієте "Вікторію", — говорив він далі тим самим бадьорим тоном.
— Просто тому, що ближче. Спішу на роботу, — відповів я.
— Робота. Павле Івановичу. Знаю, що ви прекрасний механік, ви працювали на корабельні, а тепер чомусь взялися за чоколяд, — продовжував Трухлий.
— Пришилося, — кажу виминально.
— Чи не хотіли б змінити заняття ? На щось краще ? По фаху? Марнується така сила, — казав він далі.
— Розуміється, хотів би, але як? — відповідав я.
— Є багато можливостей... Змінити і все... Можна б знайти протекцію, якесь добре, прибуткове місце, от хоч би на корабельню.
— Де тут корабельня?
— Не конечно тут. В Монтреалі, Квебеку, Галіфаксі. Між іншим, я маю деякі знайомства... В Оттаві. Можна б влаштуватись. Все таки набути добру кваліфікацію, доброго фаху... Коли б навіть повернутися до дому...
— Повернутися? — запитав я здивовано.
— Можливе і це. Як не кажіть, а... Не кажу, що нам тут погано, але все таки дома є дома.
Кельнер приніс мій "обід", я почав їсти, Трухлий розгорнув філософію повороту, я слухав, мовчав, не перечив. — Все таки, де людина родиться — там її місце, яке б воно не було, — закінчив він свою мову.
— Єдине, чи ми знаємо, де ми родились, — спокійно відповідав я. Нас вигнано з нашого місця ще дітьми, батька заслано, мати померла з голоду. Чи таке місце можна вважати своїм?
— Пам'ятаймо, що це була революція, — казав Трухлий з ноткою виправдання.
— А чи вона вже скінчилась? — відповідав я.
— Але напевно скінчиться.
— За дві-три генерації. А чи нам тут погано? Навіть на своїй чоколядні я дістаю чотири рази більше, ніж там на корабельні, — казав я спокійно.
— Не все міряють долярами, — відповідав Трухлий.
— Погоджуюсь. Є вартості моральні, наприклад, свобода, справедливість. Чи ви не погодитесь, що, наприклад, ми тут на вулиці Батерст, більше чусмо нашу рідну мову, як у Києві на бульварі Шевченка. Це також вартість.
— Не все в мові.
— Також погоджуюсь, але інші не так думають. Мого батька фактично за мову й заслали. Що він хотів у рідному Харкові більше чути рідної мови... Але цього не хотіли інші. Чому? І мого батька послали за це на Сибір.
— Але, наприклад, у нас у Вінниці, як я працював на цукроварному заводі, нам ніхто не боронив української мови.
— Але ви напевно нею мало розмовляли, як що розмовляли взагалі. І напевно знали чому. І без заборони. І напевно між вами були такі, які за це поплатилися Сибіром. Все це є чимсь подиктоване і ми знаємо чим. Не вдаваймо наївних. Мірою цих чеснот є реальна, намацальна дійсність і її ми не можем заперечити.
Наша розмова не тривала довго, я квапився, на мене чекала робота, ми попрощалися з Трухлим дуже коректно, але згодом, пізніше, на роботі я ще довго міркував над цією нашою розмовою. І становище Трухлого ставало для мене багато виразнішим. Я не мав сумніву, що в якійсь мірі і з якимись намірами він мною цікавиться значно більше, ніж цього вимагало звичайне знайомство, тим більше, що наше знайомство не було ніяк близьке і ніяк доужнє.
А все це разом ще більше згустило мої попередні розважання з приводу "ніколи вам цього не скажу". Мені здавалося, що і так ця мова ясна і що я її перфектно розумію.
Але все таки озеро Сімко мене цікавило. Воно так близько від Торонта, а разом так близько від моєї якоїсь приреченої мети. Було, розуміється, прикро, що все це чомусь пов'язане з такими нісенітними ускладненнями, але разом я вже був переконаний, що ніякі ускладнення взагалі не зможуть нічого тут перерішити. Моє рішення вже запало і не так тверде, і не так незломне, як неухильне, коли хочете — фатальне, можливо навіть давно призначене долею...
Отже озеро Сімко. Назване іменем першого губернатора провінції, між затокою Джорджа і озером Онтаріо, двадцять вісім миль довге і шіснадцять широке, з трьома островами, оточене лісами, фармами з добрими місцями для відпочинку, веслярства й рибальства.