— На якій мові говорите? Дома. — запитав я її.
— Англійська. Трохи німецька.
— Лена Соренсон, — відповів я.
— Вам це подобається?
— Це так є. Інтернаціональне. Ми проти Інтернаціоналу.
— Можливо проти. Але ми Інтернаціонал.
— А як там мій портрет?
— Висить на стіні.
— Поруч з вашим?
— Ні.
— І не скаржиться?
— Іноді.
— Як саме?
— По різному. Я з ним воюю. Дуже настирливий.
— І маєте успіх.
— Не дуже.
— А чому?
— Ах, Павле!
— То може затанцюємо? Така грізна Ча —Ча.
— Знаєте, що я її не зношу. А ви без музики?
— О, ні. Маю "Філіпса".
— О... Зачекайте. То ж ви власник нової хати! Ґратулюю.
— Дякую. Хто вас інформував?
— Маю розвідку. Тепер лиш женитися. Чи запросите на весілля?
— Не маю нареченої.
— Наречених безліч. Он у тій гущі...
— А як по вашому з любов'ю?
— Виберіть християнську. До ближнього.
— Може подумати.
— А до речі... Ви писали чудові листи. Чому перестали ?
— Бо я не письменник, а механік. І стратег.
— Стратег чого?
— Боїв за одну... мрію.
— О, я вас знаю... Хороший Павло... апостол. Проповідник любови.
— Не конче до ближнього.
— Будемо мати і це на увазі.
— Лено Сопенсен.
— Вам сподобалося мое прізвище.
— Щоб не забути.
— Це заучить, як погроза, що можете забути. Але я не забуду. Пам'ятайте.
— Для мене цього не досить, — казав я.
— Ми купили дорогий спогад... А все решта можливо не таке суттєве. Інколи люди каються, що не вміли зберегти вартостей, а по-моєму найбільшою нашою вартістю є все те, що ми з вами пережили.
— Для мене цього не досить, — повторив я вже сказане.
— Ви гарно вмієте писати... листи. Згода ?
— Але ж ви "не вмієте писати".
— Зате вмію читати... І розуміти.
— Це значить говорити з порожнечею.
— О, як це суворо сказано. Пам'ятайте, що де б я не була і що б че робила, я буду з вами. Може це звучить сентиментально, але разом правдиво. Павле! Одружіння це найбанальніша справа.
— Не для мене.
— Знаю, знаю. Тому ви й затягнули цю справу так безжалісно. Коли б всі люди так на це дивилися — не було б сімсот мільйонів китайців на землі, а в небі не було б спасіння... від цієї повені гріха.
— Таким я є. Я вибрав спротив. Не кількість, а якість.
— Кількість, якість — яка різниця. Головне... Не знаю, як це назвати. Чи це може бути "щастя"? Якщо це є взагалі.
— По-моєму є. За далекими світами, за глибокими морями, за високими горами. Чи наша зустріч не був гарний доказ?
— Ви були зі мною щасливі ? — питала вона по надумі.
— Ні.
— А чому ?
— Бо ми не скінчили початого.
— В такому разі ми маємо ще надію. Коли б скінчили — що далі ?
— Розуміється, коли б дивитися крізь такі окуляри. Для мене не лишень пристрасть. Для мене поєднання, злиття. Маю на увазі два бігуни. Якась умовна вічність, ще одно людське життя. Я знайшов початок, але не знайшов кінця. І не це хотів сказати... Не кінця, а закінчення, чи продовження, чи тривання. До кінця всіх кінців, у межах нашого тривання. Не погоджуюсь на цю хвилеву зустріч з вами, з першої хвилини нашого знайовмства, я відчув приречення. Ми мусіли бути цілістю. Мене не треба переконувати, що ви не були б ідеальною жінкою, матір'ю, дружиною, я не шукав у вас саме ідеального ідеалу, але я шукав і знайшов щось значно більше, чого не висловиш словами, але що виповняє мене по самі вінця і що робить мене щасливим. Може це і є любов. В кожному разі це одна з найбільших дорогоцінностей, за яку безконечні покоління людей вели, ведуть і будуть вести безконечну боротьбу. Для мене це основне.
— О. як це гарно, Павле! — вирвалось у неї її знане речення, яким вона звичайно висловлювала своє захоплення.
Наші очі зустрілися, ми дивилися крізь морок одне одному в глибину глибин і хотіли сказати правду правд... Між нами запала мовчанка, яка тривала деякий час, наші склянки були допиті, збоку далі, бушувала цілковито п'яна заля, між нами лишалася недосказаність.
— Чи міг би просити? — перебив я мовчанку.
— А чи ви вже все сказали? — запитала вона. Мені здавалося, що вона не наставлена на танець.
— Пригадуєте, як ви часто казали: я це вже чула ? Чи ми вже все сказали ?
— Я помилялася.
— Не можемо все сказати. Не в нашій силі.
— Котра година?
— Скоро кінець.
— Ну, так ідемо.
І ми танцювали. Лена танцювала байдуже. Зовсім інакше, ніж колись. Я чув її такою, як звик її чути, вона мала своєрідне темпо, дивне дихання, виключні дотики, ми робили засвоєні кроки, посміхалися знаною вибагливою посмішкою... Інколи забувалися і тоді наші тіла механічно зливалися, я гостро відчував її дихання і биття її серця і при тому не мав сумніву, що вона органічно, навіки, безповоротньо моя.
У цьому танці нас застала година дванадцята і "Боже хорони королеву". Все зупинилося і стояло непорушно. Ми з Леною трималися за руки. Її примхлива зачіска була порушена. Біля нас стояло довкруги багато людей. Впотілі, зім'яті, гарячі. Коли скінчився гімн все знов змішалося, лишень ми стояли далі тримаючись за руки. — Ну? — сказала вона і глянула мені у вічі. — Не будемо сентиментальні, — повторив я знане її прислів'я. Вона кивнула головою. Я потиснув обидві її руки і сказав: — Допобачення Лено! — Вона відповіла: — Допобачення, Павле! — І ми розійшлися з цього місця. Я відійшов перший. Не оглянувся і не бачив, коли і куди відійшла вона. Існує один такий, можливо, фізичний закон: наше тіло стає тяжким, ноги наливаються оливом, м'язи відмовляють послуху. Саме цей закон діяв в мене з неймовірною силою. Останні мої слова я витиснув крізь цілу небулю туманности, в мені відбувалися космічні процеси розбиття сузір, я нічого не думав, а тільки маячив.
Але все таки я пригадав, що у мене було якесь товариство, а в тому також Марта, яка за ці пару годин перестала зовсім для мене існувати. Я пішов, чи краще незучаснено поплентався їх шукати і не був здивований, коли хтось мені сказав, що вони вже давно від'їхали. Не тяжко уявити, що думала про це Марта, але мої власні протиставлення були такі великі, що виповнили цілу мою світосферу і для інших не залишилось простору.
До дому я їхав трамваєм Блур, без пересідки, сам один і я міг цілу дорогу перебувати в туманності мого зачаровання, передумувати все бачене і сказане і марити чорти-зна якими дикими надіями. Уявляю, як тоді виглядав і можливо назва ідіот найбільше мені личила.