— Давайте про справу.
* * *
Отже вирішили так: вони — родичі, дядько й небога; учителюють на селі, на тім боці; там же лишилась уся їхня родина; вони ж їздили сюди на цей бік на Різдвяні Свята в гості до родичів, тут їх і захопило большевицьке повстання. А тепер через одного чоловічка одержали звістку, що мати панни Ольги дуже хвора, помирає й хоче перед смертю бачити єдину доню свою.
Досить. Цілком правдоподібно. Ніякої сентиментальности, ніяких жалібних слів, благань, нічого. Розмовляти просто, коректно, з гідністю інтелігентних пролетарів. Балакати більше докторові, а панні мовчати. Капелюха безумовно скинути. Англійський костюм також. На голову — хустку, косинку, щось "демократичне", на себе — простеньке пальто, кохтину, свитину.
— Ви, між іншим, тутешня, чи приїжджа? Можете добути це все?
— І тутешня, і приїжджа. Але ви не турбуйтесь: усе добуду й через годину буду на місці в повному параді.
Після того розійшлися на годину. Куди вона пішла, доктор не знав. Та й Бог з нею, навіщо йому знати, в якій саме морській печері Наяда прибирає той чи інший вигляд. Головне відомо: контакт був. А значить... Що значить?
Всю годину доктор проходив по бічних вулицях. Порожні, налякані, вони насторожено мовчали, ці вбогі вулички з біленькими будиночками в "палісадниках", з покришеними, стародавніми, такими несучасними тротуарами. Ходив собі, розстібнувши двірницьке пальто, відсунувши кашкета на потилицю, як червоноармійський комісар, постукуючи ціпком по дерев'яних гниленьких тротуарах. Розуміється, був контакт! А значить... А значить, є щось у житті, що більше за саме життя?
Є ж воно в цих бідних владарів, які сотнями гинуть за щось більше, ніж їхнє маленьке життя?
А Наяда, здається, не дуже прихильна до цих владарів. Чи не з розколошканого панського гнізда вони вигнали цю пташку? Потрощили рояль, на якому вона випробовувала над панськими синками свою силу; пошматували її шовки, в яких так тепло, так зручно було викохуватись її силі; потрощили її вищість над ними; пошматували випещені втіхи, тонкі насолоди. Розігнали в темних, затишних парках тіні зідхаючих предків; сполохали тужний шепіт вивітрених статуй над могилами батьків. Самі статуї поперекидали, поодбивали їм носи і з глумом позакочували у ставки, в калюжі. Ах, вони поодбивали не тільки статуям носи! За що ж вона мала любити їх?
А контакт таки був! І ще буде. І ще закрутиться червоним, гарячим вихром кров, і тіло заниє солодкою, тягучою тугою. І востаннє помолодіє небо, земля; віки помолодшають, насунуться до душі, і стане все яснопрозорим, теплим, рідним і таким таємно-бажаним, як тільки бувало те в двадцять п'ять літ. Хіба за мент цього не можна віддати цей десяток років, що лишився йому, цю рештку старенького, недоношеного, такого дешевого тепер життя?
І знову в потовчений келех із веселим, загонистим дзвоном упала нова крапля мудрости: за можливість помолодити небо, землю й віки недоношена рештка життя — зовсім недорога плата.
Пташка з гніздечка вже ждала на доктора. Бідна Наяда: коротенька тепла кохтина на ваті, незграбна, пухла, з засмальцьованими кругами на грудях; молдаванський, жовтявого сітчатого полотна рушник на голові; сіренька, пом'ята спідниця.
— Ну, що? Тепер добре? Смішна я дуже?
Цим вона казала: "Ну, що? Така сама приваблива?"
Вона могла б і не питати. Навпаки, їй треба було більше на очі насунути молдаванського рушника, замотать у нього все лице, сховати морську синявість, пінну білявість, вечірню малиновість його, бо кожний комісарчик одразу впізнає під цією засмальцьованою покришкою сховану Наяду. І не треба так дивитись, як з-під дашка, з такою невинною й певною лукавістю, — яка ж сільська вчителька має такий королівський погляд?
Доктор Верходуб такої поради не дав, бо як можна порадити Наяді стати сільською вчителькою? Але за успіх справи певність його не збільшилась.
* * *
— Вибачте, товаришу, ви не знаєте, де можна взяти дозвіл на виїзд із міста?
Сіра, пожована безладним сном шинеля з ґранатами за поясом обвела очима пролетарське пальто й недбало хитнула головою кудись по вулиці.
— Там. У комітеті.
— Дякую, товаришу.
Шинеля, відвертаючись, перевела очі на жовтявий молдаванський рушничок. І вмить, як сприснута живою водою, шинеля здригнулась, ожила й розцвіла людською головою з здивованими, теплими, пильними очима.
— Вам у комітет? Так ето по цій самій вулиці. Просто оттак по цій вулиці! Там таке велике ізданіє.
— Дякую, товаришу, дякую.
— Оттак просто по цій самій вулиці, нікуди не звертать. Недалечко. Он там стоять люди купкою.
— Дякую, дякую!
— Там вивіска є!
Вона ще щось кричала наздогін, ця ожила шинеля, вона з охотою сама б їх одвела у комітет, за комітет, в Америку, на той бік, на той світ, усюди, куди треба тій парі дивних, синіх очей.
В комітеті кишіло різномастим "пролетаріятом". Бог його знає, чого йому треба було, але перед кожними дверима загуслою кашею стояли кашкети, хустки, шапки; вони гули густим гулом і ні за що не хотіли пропустити крізь себе ніяке стороннє тіло. Бідні колишні паркети Дворянського Зібрання перевернулись у підлогу третьої кляси пересильної станції; зашаровані чобітьми, закидані лушпинням насіння, недокурками, недогризками, вони загубили колишній свій строгий, урочистий блиск, — не до блиску, аби хоч цілі лишились. На стінах запорошеними чотирикутниками ясніли сліди портретів царів, генералів, предводителів дворянства, — колишніх владарів усякого земного блиску. По кутках також лисіли плями від ікон і лямпадок, від портретів владарів небесного блиску.
Гай, гай, колись тут усе трошки інакше виглядало! Швайцари й льокаї тоді стояли попід стінами, під портретами владарів, витягшись судорожним "равнєнієм" і їли начальство очима. А тепер, можливо, вони ж самі сиділи за отими столиками й "начальственно", строго запитували колишніх владарів своїх:
— Чого? Як? Говоріть голоснєй.
І колишні владарі, оті принижені, обшарпані "пролетарі", їли начальство боязкими очима й охоче, хапливо хитали головами, радіючи з усього, що не мало відношення до стєнки.
— Чого? Як? Справтеся в третій кімнаті!
Швайцари посилали своїх дворян із одної кімнати у другу, з другої у третю, четверту, п'яту. Правда, вони, може, й не одсилали б так багато, якби самі добре знали, куди саме треба відіслати. Але ж вони ще так мало звикли до відсилання інших із одної кімнати у другу! Вони вміло, охоче, сласно розтрощили всі кімнати всіх дворянських зібрань, вони догори завалили їх руїнами, але як дати дихнути серед руїн собі й усім недобиткам, це було трохи важче. І через те на місці їхніх найщиріших зусиль стояв такий безпорадний порох невміння й гамору, що аж у самих очі сльозились.