Доктор коротенько, сухо прокашлявся.
— Товаришу, ви страшенно помиляєтесь! Ви страшенно помиляєтесь. Більше я вам нічого не скажу. Можете робити з нами, що хочете. Але я вам ще раз кажу: ви помиляєтесь!
Голос таки задрижав і задзвенів на кінці тоненькою неприємною нотою.
Єрємєєв хмикнув.
— Та ну? Помиляюсь? Ану, давай, старий, об заклад: от давай зав'яжемо мені очі, заткнемо вуха й підводь мені вашого брата і нашого. Так коли я хоч раз помилюся й за три кроки не почую духом вашого брата, можеш мене поставити до стєнки. Ех, ти старий, а мало товчений: ну, де ж ти бачив у сільської вчительки такі ручки, як у твоєї утриманочки? Га? Ну, сам ти подумай своєю "благородною" головою. Хіба ж їй, отій сільській учительці, голодній, холодній, до того, щоб отак нігті щіточками вигладжувать та кремами натирать? Га? Та вона ж сама собі їсти варить, картоплю пальцями своїми чистить, дурню ти старий! Та вона ж сама кабанцеві помиї носить, вона гноєм-кремом руки натирає, граблями нігті начищає. Та як же ти не зміркував цього наперед, старий йолопе? Га?
Кирпатий весело й задоволено засміявся, а за ним заворкотів сміх і в сінях.
Доктор потупився: він мав рацію, цей катюга. Дійсно, старий йолоп, не зміркував такої простої речі.
— Та ще нашими товаришами смієте називати себе? От наші руки! На, дивись!
Жовтовусий раптом витяг до самого лиця докторові величезні, бурі руки з погнутими, задубілими від роботи пальцями, з нігтями, як із рога.
— Товариші вони вашим? Га? Ну, зрівняй із своїми. Га? Так помиляюсь я?
Ні в Епікура, ні в Шопенгауера, ні в самого Канта таких моральних тез, як ці, доктор ніколи не зустрічав. Що його на це відповісти? А відповісти хоч щонебудь, хоч звук якийнебудь треба, бо мовчання — стєнка, самопідписана, самоапробована стєнка.
— Не всяка вчителька мусить бути неохайна. Можна й роботу робить і руки чисті мати. А особливо, як дівчина гарна з себе. Тепер і сільські дівчата пудру вживають.
Єрємєєв засміявся, як цвяхами в торбі потрусив.
— Ач вони як! Ач! Пудру? Ну, чекай, ми тобі припишемо пудру. А особливо оцій "товаришці". О, їй то вже пропишемо! Мої товариші, здається, не від того, щоб цю пампушечку таки гарненько попудрити. Правда, товариші?
Кирпатий аж ревнув од утіхи, а в сінях загуркотів сласний, нетерплячий сміх і посунув усю сіру юрбу ближче до порога "камури". Вона, ця юрба, нічого не мала б проти того, щоб не дожидаючись добровільного приходу "пампушечки", самій зараз же, отут ухопити її, зімняти, розчавити своїми обіймами.
Доктор почув, як тоскна, холодна, млісна важкість двома долонями здушила під ребрами, і стало трудно дихати.
А Єрємєев, усе посміхаючись самими вусами, мигцем подивився на сіру юрбу в сінях. Це для нього був, очевидно, звичайний педагогічний мітинг.
— Ви ж наші пампушечки, панове "вчителі", їли добре? Га? А тепер ми ваших спробуємо. Тоді ми дивились та зуби зціплювали, та на каторгу йшли. А тепер ви подивіться. Он панові графові, здається, не подобаються мої нагаї. А я йому кажу, що й нам не подобались його нагаї. А він ловко вмів їх давать. Ач, тепер який тихенький стоїть. Струнко, ти! Зігнувся, паскуда лядська! А чого ти, гаде, не гнувся, не кліпав так очима, як хлопів своїх поров, як на каторгу людей за одне слово проти себе засилав? Га? А мало він наших сільських пампушечок перебрав? От тепер на своїх шкурах, паскуди, спробуйте. Ти, пампушко! Я хочу, щоб ти сама прийшла до мене! Чуєш? Щоб ти сама благала мене, щоб я тебе підпустив до себе. Чуєш? І прийдеш! Рачки поповзеш, руки мені цілуватимеш. Маєш до дванадцятої години ночі подумати. О третій годині вранці ми звідси виїжджаємо. Три години попудримо тебе, а тоді марш обоє к чортовій матері. А не прийдеш, самі принесем, але тоді до стєнки обох приставимо. Вибирай!
Панна Ольга стояла непорушно, невидющими, крижаними очима дивлячись кудись у просторінь. А сіра, шинельна купа в сінях жадно, невідривно, нетерпляче смоктала очима дівоче, рівно-бліде, виточене лице з широкими малиновими устами, таке дивно-гарне серед цього бруду, серед засмажених невмиваних облич. І так гостро-приємно було собі уявляти, як це саме лице буде цілувати їхні руки, як їхні потріскані від вітру губи будуть угризатися в його ніжність, у таємну, чужу, таку до цього часу вищу за них випещеність.
Доктор, чуючи свій голос здалеку, потупився і сказав:
— Для чого ж іще глум і пониження? Хіба не досить нас розстріляти, коли вам це любо?
Єрємєєв раптом круто ввесь повернувся, перехилився до нього і скажено замахав йому перед очима нагаєм.
— А-а, "пониження, глум"?! От власне, дядю, нам треба вашого пониження. Оце, правдиве слово ти сказав, паршивче! Власне понизити вас, розтоптати, знищити вас! Знищити пррокллятих! Мало ваші кишені вивернути, брилянтики, земельку вашу забрати. Ні, зуби вам ваші отрутні вирвати! Зуби, зуби! Кинути вас у те багно, в якому ви нас тисячі літ товкли мордами. Вигадать вам такі муки, щоб в одну годину ви могли відчути все те, що давали нам віками! От-таку б вам муку придумати! "Пониження"?!
Кирпатий тепер уже не то злякано, не то зачаровано роззявив рота та так увесь і пірнув очима й ніздрями у свого начальника.
Але панна Ольга все так само байдуже, нічого не чуючи, дивилась кудись понад салдатськими головами своїми порожніми, як із льоду вилитими очима.
— Га, не любите пониження? Ні, покуштуйте, покуштуйте, "високородні"! Я знаю: ви воліли б, щоб я вийняв револьвер і просто вбив вас. Ні, серденятка мої, це ви занадто дешево хочете розплатитися. Занадто дешево!
Крізь юрбу в сінях продирався салдат у шкіряному картузі.
— Та пустіть, чорти, мене до товариша Єрємєєва! Товаришу Єрємєєв!
Жовтовусий зразу замовк, швидко озирнувся й підійшов до порога.
— Що там ?
Салдат у шкіряному кашкеті близько нахилився до його лиця й почав щось довго шепотіти, невидющими очима водячи по камері.
— Ага. Добре. Зараз, — спокійно, звичайним своїм, твердим, залізно-ржавим голосом сказав Єрємєєв і, повернувшись до доктора та панни Ольги, проказав:
— Так от: щоб до дванадцятої ночі була в мене. Прийдеш сама, на волю пущу обох. Чуєте?
Потім глянув на поляків. Вони все так само отупіло, застигло стояли: вона, випнувши черево, а він, притуливши витягнені, старечі долоні "по-швам".