— Сюди, направо звертай! — хитнув Степан дядькові на ворота, в які в'їхав жовтовусий.
Дядько покірно, похапцем зашарпав віжками.
* * *
Очевидно, тут був штаб. Велика, довга хата; на подвір'ї дашки; криниця з коритами. Мабуть, колишній заїзд. Під дашками стояли осідлані коні; серед двору вряд вистроїлись скоростріли з готовою упряжжю. Скрізь вешталися салдатські постаті, такі собі, звичайні, прості, такі самі, яких доктор стільки перебачив на фронті під час війни. Той відро кудись ніс, той щось стругав, там гуртом вовтузились біля розібраного скоростріла й голосно, по-салдатському лаялись. На арештованих мало хто й увагу звернув. А, ще парочку буржуїв спіймано? Ну, парочкою більше, менше, це скоростріла їм не поправить.
Єремєєва вже не було, тільки коня його салдат вів під дашок.
— Ну, злізайте, — позіхнувши, сказав кирпатий і, дивлячись на вовтузіння біля скорострілу, раптом закричав:
— Та там накльопка протерлась! Куди пхаєте!
Дві-три голови повернулись до нього, а хтось голосно вимовив цинічний жарт. Гурток дружно засміявся, а за ним засміявся й кирпатий і байдуже вилаявся. Потім зліз із коня і сказав сонному Карпенкові:
— Заведи мого. Та підпругу одпусти. Чуєш? На вуздечку. Та бери руками, буржуй!.. А ви йдіть за мною.
Він пішов уперед, розминаючи по дорозі ноги й поправляючи пояс.
Доктор швиденько повернувся до дядька.
— Ви ж, голубчику, підождіть трохи! Зараз поїдемо далі.
Дядько не ворухнувся, навіть не глянув на доктора й зараз же від'їхав убік.
У великих сінях на лаві напівлежав салдат і грався "затвором" рушниці. Ноги його з засохлими грудками болота на підборах терлись об край діжки з водою.
— Ще двох музикантів? — байдуже глипнув він на доктора й панну Ольгу.
Кирпатий нічого не відповів, — як з усяким у балачки встрявати, так ніколи й справи не скінчиш. Він одчинив одні з дверей і, відступивши з ними набік, коротко, строго показав рукою:
— Марш у камуру!
А вартовому, що лежав, кинув:
— Доложи, що вже є.
І, зачинивши за собою двері, ввійшов за арештованими.
Так, так, це таки, справді, була "камура": вогкий, густий, задушний, нестерпний сморід; малесеньке, крихітне, затулене лахміттям і віхтям соломи віконечко; ні груби, ні долівки: облуплені стіни; на покришеній, гнилій підлозі з дірками — чорна, брудна, загиджена солома.
— Оце ваш ґрандотель, — сьорбнув носом Кирпатий і почав робити цигарку, любовно винявши срібний портсигар із золотими монограмами.
Доктор пошукав очима: на чому б посадити панну Ольгу, — ні стільчика, ні колоди, нічого, — гола, загиджена, моторошна підлога та й усе. Він озирнувся позад себе й аж здригнувся: з землі дивилося чиєсь довге, страшне лице з круглими непорушними очима. Коло цього лиця лежала темна маса другого людського тіла. Мертві, чи живі?
Панна Ольга помалу розмотала хустку, спустила кінці її на груди, причепурила під нею волосся. Спокійно, впевнено, немов у себе в будуарі. Чудесно!
Потім підійшла до стіни і сперлась на неї спиною. Довге лице на землі біля тої стіни, що виходила в сіни, заворушилось і підвелось, — ну, слава Богу, живе. Панна Ольга глянула на нього й спокійно одвернулась, — ну, лежать собі якісь люди на страшній підлозі, що тут такого надзвичайного?
— Вони зараз нас трусить будуть? — байдуже кинула вона до доктора.
— Мабуть.
Темна кучугура біля довгастого обличчя раптом заворушилась і з неї виринуло друге — кругле, жовте, безбороде, — обличчя.
— Що таке? Вже? — жіночим голосом, по-польськи сказало воно й підвелося над підлогою.
— Не знаю... — тихо відповіло йому довгасте лице, водячи круглими, тьмяними очима з доктора на панну Ольгу.
Кирпатий сховав портсигар і закурив. Потім одчинив двері в сіни й голосно спитав:
— Доложив?
Але зараз же ширше розчинив двері й одійшов трохи набік: ага, начальство йдуть.
Доктор швиденько озирнув панну Ольгу, як озирають борця перед рішучою боротьбою. Вона стояла в темному кутку, закрита хусткою, але випроставшись і готова до бою.
Жовтовусий без кожушка й без кашкета, в салдатській зеленкуватій блюзі, з нагаєм у руках, не поспішаючи, ввійшов у "камуру". За ним ішов чорнявенький, горбоносий, з великими шорсткими кучерями над вухами, червоноармієць.
Зиркнувши на доктора та на панну Ольгу, жовтовусий озирнувся круг себе.
— А де ж пани-графи? Ага. Тут. Ти як смієш лежати, корово? Встать! А ти перед ким сидиш, паршивче? На ноги!
І він твердими, короткими ударами нагая почав хльоскати польських графів, як худобу. Вони зашамотались і, хапаючись руками за стіну, важко, безсило й поспішно почали підводитись на ноги.
— Ач, гладка! Яке черево насмоктала з хлопів, не піднесе! Піднось, піднось, вельможна пані!
І нагаєм з-під низу з глухим ляскотом ще кілька разів ударив її по широкому, незграбному заду. Графиня судоржно хапалась жовтими, неначе спухлими руками за стіну й з усієї сили тягла за собою своє роздуте, кругле, з великим животом тіло. А граф, високий, худий, подібний до кістястої, виснаженої балагульної шкапи, підвівшися сам, піднімав її за лікоть і тяг догори.
— Стать рівно, струнко!
Важко дихаючи, не зводячи тупо-жахних очей із Єрємєєва, вони, ці очманілі істоти, силкувалися стояти струнко: графиня випинала свій величезний живіт, а граф міцно тулив витягнені долоні до швів своїх рейтузів. Але обоє горбились і хилитались од утоми, жаху, думок і "камури".
Тепер видно було хрящуватий "породистий" ніс графа, жовто-сиві, підстрижені вуса й високе лисе чоло. А все лице було пойняте, у брудних плямах під очима, наче там було мокро й на тому місці засох порох і бруд. Плакав старий? Мабуть, плакав і ховав од жаху та одчаю "породисту" голову свою у брудну, загиджену солому.
Панна Ольга щільніше закуталась у хустку й одвернулась.
Єрємєев раптом повернувся до доктора й коротко кинув:
— Ну, виймай усі гроші!
Доктор зараз же поліз у кишеню й витяг гаманець.
— Ось усі наші гроші.
— Скільки тут?
— Шістсот.
Єрємєєв мовчки передав гаманець кучерявому франтикові й підібрав у руку ремінне плетіння нагая разом із пужальном.
— Попереджаю: коли знайдемо при трусі ще щонебудь, моментально будете розстріляні. Чуєш?
— Можете шукати, ми більше не маємо. (Невже ж може статись таке безглуздя, що за кашкет розстріляють?!).