— Ну, так давайте нам, тіточко, борщу з сметанкою, молока, яєшню запряжте, чаю наставте. Так, Ольго Іванівно?
— Мені аби борщ.
— Чудесно. Ну, а як у вас тут большевики? Є?
Кучугуриха зідхнула, склала руки під велетенськими, подібними до коминів, грудьми й коротко хитнула головою.
— А де їх немає, прости Господи. Є.
— Ну, й що ж вони?
— Та що ж? Зібралась халамидня та й робить, що хоче. Коні забрали, гроші забрали, землю забрали. Могли б, то й душу забрали б.
Панна Ольга раптом одвернулась до вікна, нахилилась до нього й звідти суворо, сухо, колюче кинула:
— Забрали й душу!
Кучугуриха згідливо захитала головою.
— Ой, забрали, бодай би їм дух забрало! Забрали анциболоти.
— Ну, тіточко, давайте, давайте нам їсти. Потомились ми.
Кучугуриха зняла руки з-під грудей, ще раз зідхнула, хазяйським оком провела по хатинці й помалу вийшла.
* * *
Не поміг і борщик зо сметанкою. Панна Ольга задумливо, скупчено носила ложку до рота й усе дивилась у свою просторінь. Хто там був, що там було?
Доктор не смів навіть постукати в зачинені сині, скляні двері, повернені в далеку, чужу просторінь. Потім вона накинула на круглі, такі хвилюючі, жіночо-похилі плечі синю хустку й сіла біля віконечка. Видно було задок брички з прив'язаним іржавим відром, фіолетову з жовтим клоччям на вухах собаку й набурмосену, роздуту квочку з виставленими з-під неї жовтими дзюбиками й голівками.
Доктор мовчки курив, одмахуючи долонею дим, коли він ішов на Наяду. Так, так, не стало й того невеличкого контакту, що так несміло, так павутинне нав'язувався. Не стало запізненого, весняного квіту восени. Що сталося там у тій проклятій Любомирці? Згадала що? Чи надумала?
Панна Ольга сіла лицем до столу, сперлась на його ліктем і чудно, немов би допитливо глянула на доктора. А в очах, у синіх вікнах у темних рамцях усе так само гостро і крижано переливався блиск.
— Я мушу прохати в вас прощення, пане докторе.
Пан доктор швиденько виняв цигарку з уст і насторожено наготовився, — щось непевне було в цьому тоні, в силуваній посмішці, в задумливому водінні пальцем по шорсткій скатертині.
— Я вас трошки обманула.
— А саме?
Доктор сам почув, як голос його став маленький, ніяковий.
Панна Ольга мовчала й, потупивши очі, водила пальцем по скатертині.
— Я не збиралась їхати на той бік. Мені треба було тільки до цього села. Ми тут мусимо попрощатися з вами.
У доктора важко, тоскно, як у яму, стало обсуватися серце. Але, обсуваючись, воно разом з тим і тьохнуло: значить, того так змінилась, що вони мусіли попрощатись?!
Доктор устав і мовчки кілька раз пройшовся по хатинці, зачіпаючись передками чобіт за ряденце й дбайливо зараз же поправляючи його.
— Та-ак. Гм. Дійсно...
Він сів і вийняв нову цигарку. Кінець. Облетів останній цвіт. Це вже навіки останній. Упливає остання Наяда, перша й остання.
І доктор Верходуб почув, що раптом світ став маленьким, нудно-бруднопорожнім. Куди тепер? На той бік? Чого? На цей бік? По віщо?
Лягти б тепер отут, у цьому тихому заїзді, затиснути очі й не рухатись до повного переходу в той стан, який зветься в людей небуттям.
І знову крапнула в келех доктора нова, гірка крапля мудрости: ні, очевидно, не життя саме про себе цінне. І забув доктор, що все є неповторне, самоцінне, єдине й благословенне, що живе.
— Так. Значить, ви лишаєтесь тут, у Соснівці?
— Ні, їду далі.
Ага, вона їхала до коханого. Доктор же відбув при ній службу доброї няні. Тепер нянька непотрібна. Та й справді, на яку більше ролю здатний він, старий кендюх?
— От тільки, пане докторе, коли можна, я б попрохала вас помогти мені знайти коней тут у селі. Ще трошки нянька потрібна.
— З великою охотою, Ольго Іванівно. Але ви можете з Юдком їхати. А коли дозволите, коли вам це не неприємно, то я міг би довезти вас до того місця, куди вам треба. Я не поспішаю на той бік. Я можу почекати. Власне, мені все одно, куди їхати.
Ольга Іванівна нудно, не то від знання його відповіді, не то від суму посміхнулась.
— Ви не поїдете туди, пане докторе, куди мені треба.
— Чого так?!
Вона кругло підняла руки й зовсім як та, перша Наяда, поправила волосся.
— Того, що... що це дуже для вас небезпечно.
— А для вас є та небезпека?
— Більша, ніж для вас.
— І моя поміч могла б вам згодитись? Знову чудний усміх перебіг по малинових устах, трохи зблідлих, пришерхлих.
— Дуже. Але я її не можу приняти від вас.
— Чому?
— З якої ж речі я буду наражати вас на небезпеку життю вашому? Що я вам таке? Випадкова знайома.
Доктор коротко кашлянув, — чи удає, чи справді ще сумнівається в собі?
— Гм! Іноді ради випадкової знайомої чоловік може наразити себе на більші небезпеки, ніж ради найближчої.
— Так. Але тільки тоді, коли вона... Як ви сказали вчора? Коли вона — Наяда?
І доктор, здригнувшись хвилюванням, зустрів її пильні, допитливі, наядині очі.
— Так, коли вона Наяда.
Панна Ольга потупилась і все ж таки покрутила головою.
— Сумніваюсь. Навіть ради Наяди за наших часів на небезпеку ніхто не піде.
— Хто знає, Ольго Іванівно!
Ольга Іванівна швидко змахнула на доктора синіми квітками.
— Навіть, коли в тій небезпеці стоїть і смерть? Доктор і цього питання не боявся.
— Навіть і тоді. Я ж вам казав учора, Ольго Іванівно: за одну можливість приторкнутись до неї, за можливість злитися з її таємною, чародійною, незрозумілою нам простим смертним, жіночістю, можна не тільки на смерть піти, а на найлютіші муки.
Потемнілі, потеплілі, густосині очі мовчки, неодривно, неодривніше, ніж досі, одверто зупинилися в очах доктора. І те, що вона мовчала, одверто мовчала й тільки говорила очима, хвилювало до бажання закричати звірячим, хижим криком.
Панна Ольга, не маючи сил одірвати очі, закрила їх рукою й одвернулась. І з-під руки тихо, непорозуміло, ослаблено сказала:
— Дуже дивно.
Доктор обережно взяв другу, покірну й холоднувату руку, почуваючи від дотику до неї таке давнє кричуще щастя, що сам унутрішньо, як у сні, тьмяно й блаженно здивувався.
— Що дивно, Ольго Іванівно?
Рука тихо визволилась і, визволяючись, витягла за собою і кричуще щастя й блаженне дивування.
— Нічого.
Вона зняла руку з очей і знову глянула на доктора боязким, шукаючим і густим поглядом. І важкуваті, ще більше обважнілі, хижі, віддані, побожні очі вхопили й обняли цей погляд дивною, незрозумілою силою. А рука доктора сама собою знову потяглась за її рукою.