Мені пригадався тоді ж другий вірш російською мовою якогось червоного командира, що я його нещодавно одержав:
Лондон,
Белый дом,
Вашингтон и Рим
Нам готовят тинь-ди-ринь...
Але, далебі, цей вірш був у сто разів симпатичніший і цікавіший за ту Паризьку комуну "на украинском языке".
Молода єврейка з Одеси, яка допіру скінчила ВИШ, принесла мені якось свої вірші українською мовою. Вона зовсім не вміла говорити по-українському. Я здивувався:
— Чому ж ви пишете вірші українською мовою? Дівчина зашарілась і соромливо сказала:
— Очень красивый язык...
Про що пишуть молоді автори? Що саме їм надає натхнення, що спонукає їх братись за перо, щоб потім мерщій податись із свіжим віршем до найближчої редакції?
На це годі дати одну відповідь, що охопила б увесь той матеріал, яким молоді автори'крутять, мов циган сонцем, їхня тематика (маємо на увазі тут поетичну) така неосяжна, така часом несподівана і в той же час така трафаретна (це ніби логічний нонсенс, але насправді воно так), така убога, що іноді важко навіть подумати, в які тематичні нетра притарабанить парнаська бенеря молодого поета.
Раніш було такий поет мав певне амплуа: він писав про кохання, милувався з рідного місяченька, млів, коли замість "Аїди" в українській опері слухав соло хуторянського соловейка тощо. Але цей антураж лежить тепер у нафталіні, і рідко хто зважується ним користуватися. А проте час від часу користується. І тоді з Чернечої гори встає тінь Тараса Григоровича і гірко посміхається з таких, наприклад, рядків:
Показався із-за гори Діжою білолиций, Мов той човен в синім морі, Із-за гори виринав...
Але молодий автор, здебільшого, не такий уже наївний, щоб не знати, на що саме тепер є прпит, він знає, що квітоньками всякими редакторові туману не напустиш, що всі оті "місяченьки та личка з карими очима й коханнячком" — то тепер уже "гнила риба", що її будь-яка крам-
ниця соромиться показати своєму покупцеві. Треба, мов-
ляв, свіжішого краму. І ось молодий автор, упріваючи,
щиро тягне до своєї поезії — залізо, бетон, трактора,
радіо. Та ба — хоч і багато ще років даватиме наше
Криворіжжя залізо всьому СРСР, проте всіх залізних
покладів його не вистачило б і на один рік, коли б усе те
залізо, що його так легко розкидають молоді автори на
пустирях своєї творчості, мало б реальну вагу і хоч ма-
леньку вартість.
Отже, volens nolens, а все ж молодий автор мусить пускатись і того рятувального в сучасній поезії заліза й шукати "більш сьогоднішніх" тем. Ну, чим, скажіть, не "сьогоднішній" хоч би такий вірш, зважаючи на боротьбу ЦК з опозицією, позику на індустріалізацію тощо:
Не знаю я,
Чи може це так буть,
Щоб ми в одній своїй країні Побудували соціалізм...
"Сучасність" — ось морока для молодого автора, але без неї не обійтись, хоч вона часом призводить автора до протилежних наслідків. Я знав (листовно) одного такого поета, фахівця в китайських справах. Кожна подія в Китаї хвилювала його і зворушувала, він не міг не писати про це вірші. Але трапився такий казуе. Чи то, може, газети на той глухий куток, де сидів мій автор, запізно приходили, чи, може, його вірші чогось на пошті затримувались, але кожна його ода, присвячена котромусь із діячів китайської революції, надходила до редакції вже тоді, коли цей діяч зраджував революцію, а його син у Москві зрікався свого батька контрреволюціонера. Отже, всі ці вірші, присвячені Чан Кайші, Фін Юньсянові тощо, признатись, не такі вже й погані, швидко летіли до кошика. Молодому авторові просто фатально не щастило з Китаєм і "сучасністю"!..
Молодому авторові хочеться бути оригінальним, для нього немає більшої образи, як сказати: "У вас, товаришу, помітко вплив Тичини, або Сосюри, скажімо". Автор боїться тих упливів, як криміналу, через те він згоджується поставити раптом серед українського села мінарет і яку-небудь сільську Марусю озвіздити на Марієту, аби це було хоч трохи оригінально. Ось вам один із таких творів:
Синьою наміткою напнулось село, Ген в небі вершок мінарета. "Чи скоро приїдуть в село Шефи?" — питає мене Марієта.
гівтор щиро хотів написати оригінального вірша під знаком "Змичка города з селом", але хіба то, з кінцем, його вина, що вірш вийшов, як-то кажуть,—"ни к селу, ни к городу"...
Летючи навзаводи за оригінальністю, молодий автор часом залітає на самісінький краєчок прірви, що розмежовує нормальну мову з непевним маячінням. Хто розбере, про що тут мова мовиться:
Нам не нужні потухші вогні,
Серця більше вони не зогріють,
Хай морочать північні тіні,
Поки вітри і рештки розвіють.
Про цю нісенітницю можна сказати хіба що словами чеховського героя: "Этот писатель туманно пишет"...
Дивна все ж таки річ: масовий молодий автор часто буває песиміст. Поза залізобетонними мурами й височенними радіощоглами його охоплює сум. Бактерії занепадництва занадто рано потрапляють до його молодого поетичного організму, і часто пристойний молодий автор уважає за свій обов'язок пожуритися. В 20 років він журно згадує дитинство, в 22 роки — юнацтво. Йому, кінець кінцем, байдуже про що журитись, аби журитись! І він журиться:
Дорога — степ, а небо синє, Летять по проводах слова. А думка лине, лине, лине, Болить, кружиться голова.
ЛІТЕРАТУРНИЙ БЗИК
Власне кажучи, кожна людина, що, замість підручника хімії чи там бухгалтерського гросбуха, сідає писати вірші, немаючи до того ніякого хисту, вже, очевидно, має свого "бзика". Але є автори, що в них цей "бзик" — перманентний, він давно вже перейшов у хроніку, набув собі хворобливого стажу й не менш хворобливої кваліфікації. Це звичайні божевільні. Проте вони цілком безпечні й навіть, коли хочете,— страшенні симпатяги. Я познайомлю вас, читачу, із ними. Щоб показати вам усіх нещасних, що мені їх трапилось бачити на цьому карколомному шляху до легкої слави, я приховав на останнє ще двох. Це один —"Великий диктатор", а другий — автор повісті "Импонирующая квартира, или Сущий ад с глазами сатаны".
Цим питанням мають зацікавитись лікарі-психіатри, а я сам не можу пояснити, чому божевільних так вабить редакція.
(...)
їх багато тиняється по наших редакціях, заважаючи працювати редакційним співробітникам, але я спинюсь зараз тільки на двох найцікавіших.