Отак було ліквідовано більшовицький прорив, що мало не покінчив з існуванням УНР. Наступ Галицької армії на Житомир і Волинь усунув повторення такої небезпеки з півночі, бий її сила Божа! — закінчив свою розповідь Пархоменко, і ми вже хотіли були лягати, коли Пархоменко, пригадавши, що я колишній козак 2-го Запорізького полку, сказав:
— А ти знаєш, що твого полковника Болбачана три дні тому розстріляли в Балині?
— Як?! Хто розстріляв? За що? — не повірив я своїм вухам, аж підвівся з постелі.
— Його судив державний суд за спробу державного перевороту…
За спробу державного перевороту? Засудив український військовий суд? Полковника Болбачана?.. Це ніяк не вкладалося в моїй голові, і я став розпитувати Пархоменка про все, що міг він дізнатись із газетних повідомлень та всяких чуток про цю дивовижну подію.
Полковник Петро Болбачан зовсім не скидався на авантурника, як ті численні отамани, що рясно наплодились під час протигетьманського повстання; не був він і звичайним офіцером колишньої російської армії, що пристав до українських формувань, бо не було куди податись під час розпаду старої армії на фронті й зв’язаної з цим анархії. Син сільського священика з Хотинського повіту в Бессарабії, він мав, певно, в своїх жилах домішок молдаванської крові, бо зовні скидався більше на молдаванина чи навіть француза, ніж на українця, проте, ще бувши юнкером Чугуївської піхотної школи перед Першою світовою війною, він зарекомендував себе свідомим українцем. За розповсюдження між юнкерами Шевченкового "Кобзаря" та "сепаратистські" розмови з товаришами начальник Чугуївської школи загрозив Болбачанові шибеницею, але, зважаючи нашого успіхи у військовій науці, залишив у школі.
Улітку 1917 року, коли на фронтах почалось стихійне національне пробудження вояків, Болбачана вже примітили в усяких фронтових Українських громадах та радах, але проявив він себе як талановитий організатор і полководець лиш у Києві в скрутні січневі дні 1918 року. Серед загального розгардіяшу й безладдя в столиці молодої Української Народної Республіки, коли так бракувало старшинських кадрів з доброю військовою освітою, недавній капітан російської служби Болбачан зумів утворити боєздатний, дисциплінований Республіканський полк, згодом переіменований у 2-й Запорізький, котрий у складі дивізії генерала Натієва, з національності осетина, пройшов переможним походом через усю Україну й, випереджаючи німецьку армію, вдерся в Крим.
Будучи прибічником європейського вигляду української армії, Болбачан не перечив, коли його козаки й старшини під впливом національно-романтичних настроїв носили шапки з кольоровими шликами, а на поголеній голові лишали запорозького оселедця. Сам же він був завжди у френчі й галіфе та кашкеті англійського зразка.
Болбачан був не тільки кваліфікований військовий фахівець, пройнятий ідеєю самостійності України, а й політик правих поглядів. Його цілком улаштовувала система гетьманату, але — органічно Українського, а не тої монархічно-російсько-української сумішки, якою була скоропадщина, що спиралась на німецьку мілітарну силу й була до душі тільки російським або зросійщеним політикам і промисловцям. Через це, коли Національний союз, готуючись до протигетьманського повстання, запропонував Болбачанові, котрий на той час командував усією дивізією, взяти участь у цій акції, Болбачан охоче погодився.
Майже одночасно з повстанням січових стрільців Коновальця в Білій Церкві Болбачан зняв повстання в Харкові й Полтаві. Його Дивізія, швидко поповнюючись добровольцями, перетворилась у корпус і проводила успішні воєнні операції на Лівобережжі, розпросторившись на заході до станції Гребінки й на сході до міста Сум.
Ці операції проходили в складних і несприятливих умовах, коли на півдні активно виступив не тільки проти гетьманату, а й проти утвореної вже Директорії УНР Махно й самочинно діяли різні загони з невиразним політичним спрямованням, а водночас перейшла демаркаційну лінію Червона армія, розпочавши наступ на Чернігів, Суми й Харків. Головний отаман військ УНР Петлюра, не бажаючи розпочинати війну з радянською Росією, наказав телеграфно Болбачанові вступити в мирні переговори з командуванням червоних частин, що наступали на Суми й Харків, на що Болбачан відповів: "З більшовиками я можу розмовляти тільки зброєю".
Важко сказати, хто в тій ситуації мав рацію, але, безперечно, за непослухом Болбачана крилась не тільки ненависть людини правих поглядів до більшовиків взагалі, а й зневага військового фахівця до колишнього журналіста без усякої військової освіти, якого хвилі революції винесли на пост Головного отамана військ УНР.
Під тиском переважних ворожих сил Запорізький корпус Болбачана мусив з боями уступатись із Лівобережжя. Під час перебування корпусу в Кременчуці Болбачана знято з командування корпусом і полишено без нового призначення. Неслухняний полковник опинився в Станіславі на Західній Україні і змушений був байдикувати в станіславських кав’ярнях, коли на фронтах точилась запекла війна з червоними й поляками і так потрібні були досвідчені бойові командири…
Хтось із командного оточення Петлюри вказав на таку ненормальність становища Болбачана, коли почався літній наступ армії УНР, і Петлюра запропонував Болбачанові їхати до Італії приймати там українських вояків-полонених з часів Першої світової війни. Це дивне призначення з багатьма нерозв’язаними проблемами Болбачан сприйняв як бажання керівних кіл УНР позбутись його на Україні, одначе погодився на нього, лиш попросив дозволу попрощатися з своїм Запорізьким корпусом, що на той час бився під Проскуровом.
Козаки й старшини Запорізького корпусу з ентузіазмом зустріли свого улюбленого командира, але Болбачана раптом арештувала спеціально послана частина, і його віддано під військовий суд за змову з українським поміщиком Шрагом та ще кількома правими політиками, котрі, спираючись на Запорізький корпус, мали вчинити державний переворот, скинути соціалістичний уряд УНР, що складався тоді з українських соціал-демократів та соціалістів-революціонерів, і створити тверду владу правої орієнтації. Слідство й суд відбулись навдивовижу вельми швидко, і засудженого Болбачана без зайвих зволікань розстріляно на станції Балин неподалеку від Кам’янця.