Розв’язавши винниченківську проблему "чесності з собою" тим, що не заплатив за харчування голові нашої своєрідної "комуни" на Фундуклеївській вулиці пані Драгомирецькій, Василь подався в рідні палестини й дістався до містечка Тростянця, де йому дальшу дорогу перепиняв денікінський фронт. Отут би йому й перечекати, поки фронтова буря перекотиться далі, але Василеві так кортіло побачити рідні місця, що він зважився пройти останні 18 кілометрів пішки, байдужий до того, хто тепер володіє Охтиркою — білі чи червоні.
Для тих і для тих його постать у студентській уніформі видавалась вельми підозрілою, і хтось — точно невідомо, — зустрівши Василя на дорозі між двома ворожими арміями, на всякий випадок розстріляв його. Так би мовити, — для профілактики…
Ця чутка справила на охтирців, які знали Василя як вічного гімназиста, гнітюче враження. Пожурились, позітхали й нарешті пішли.
Уже почало смеркатись, коли всі відвідувачі розійшлись і ми з Пархоменком лишились удвох. Родом із Полтавщини, на кілька років старший від мене, але ще не одружений, він був досить флегматичний, але дуже наполегливий у своєму прагненні вступити до університету й здобути вищу освіту. У гетьманському Києві він не залицявся до дівчат, не вельми цікавився й політикою, весь вільний час віддаючи підручникам, щоб скласти екстерном іспит за гімназію. Вимушене кочування з міністерством стало на перешкоді до здійснення його давньої мрії і спричинилось до того, що він став уважно стежити за політичними подіями, від розвитку яких залежало, коли він знову зможе взятись за підручники. У розмові зі мною Пархоменка цікавило насамперед, чи стоять іще на місці в Києві український та Володимирський університети, чи не скасували їх більшовики і що сталося з чотириповерховим будинком нашого міністерства шляхів. Відповівши нашвидку на всі його малозначні питання, я попросив Пархоменка поінформувати мене про становище в Кам’янці й взагалі на території УНР. Важко зітхнувши, Пархоменко поволі звільнився від своєї флегматичності й став жваво розповідати, якої біди зазнали всі співробітники фінансового департаменту в своєму кочуванні з місця на місце.
— Особливо скрутно стало у Волочиську. З одного боку натискають поляки, і вже чути дальню канонаду їхньої артилерії, а з другого боку — з Чорного острова приперли нас усіх більшовики. Ну просто надходить край усьому! Тоді не тільки повиганяли з вагонів інтендантів та військових писарів, а й усім чоловікам з міністерств пороздавали рушниці, і сам Петлюра повів у наступ це немуштроване військо. Бий тебе Божа сила! Узяв рушницю і я, хоч зроду не тримав її в руках… Оповідали потім полонені, що більшовицький розвідувальний літак, побачивши на коліях Волочиська і Підволочиська силу-силенну потягів, вирішив, що до нас прибули свіжі підкріплення, й повідомив більшовицьке командування, котре наказало своїм частинам відступати. Отак спільними зусиллями ми одігнали більшовиків, а тут і справді наспіла підмога: Галицька армія стала переходити через Збруч, за яким поляки вже не переслідували и. Почався наш загальний наступ, коли невдовзі звільнили Кам’янець і здобули Проскурів. Тепер і ми, урядовці міністерств, зітхнули спокійно: у нас забрали назад рушниці й розпустили по міністерствах на роботу, а за кілька днів усі міністерства й штаби шугнули через Гречани в Кам’янець, де й осіли по цей день. Проте й тут мало не спіткало всіх лихо. Захоплене першими перемогами українське військо успішно розвивало наступ на схід, південь і північ. Здобуто Могилів-Подільський, обложено Жмеринку, а тут якась більшовицька частина прорвалась із Старокостянтинова, захопила Проскурів, де повбивала в шпиталях поранених і хворих козаків, і швидким маршем кинулась до Кам’янця, щоб одним ударом покінчити з урядом і тилами нашої республіки. У місті знялась паніка, а в міністерствах стали готуватись до втечі на мобілізованих селянських возах у Румунію, бо більше тікати не було куди… Кам’янець, наша тимчасова столиця, був, власне, безборонний: усі бойові частини — на фронті, а в місті тільки формується кіш охорони республіканського ладу, цебто звичайна міліція, та стали прибувати рекрути до запланованого першого рекрутського полку, складеного з молодиків призовного віку, яким треба ще пройти добрий вишкіл, перше ніж вони являтимуть собою хоч трохи боєздатну силу. Лише в селі Смотрич, за шістнадцять кілометрів від Кам’янця, стояла Житомирська юнацька школа — єдина з військових шкіл, що заціліла після численних боїв і тепер спішно готувала старшинські кадри для української армії. Її і кинуто тепер назустріч більшовицькій групі без усякої надії, що їй поталанить оборонити Кам’янець. Катастрофа була б неминуча, якби не нагодився з своїми січовими стрільцями полковник Роман Сушко.
Наказавши стрільцям зняти з себе всякі українські відзнаки та намагатись говорити між собою по-російському, проходячи через українські села, й називати себе "советским полком", Сушко вдало зайшов у тил більшовицькій групі й ударив на неї в той час, коли юнаки Житомирської школи, розсипавшись ріденькою лавою під містечком Лянцкорунню, ледве відбивали ворожі атаки.
Несподіваний удар з тилу враз прохолодив більшовицьке завзяття. Застукані між двома вогнями, втративши зв’язок із щлом і не маючи ніякого уявлення про сили супротивника, більшовицькі командири розгубились, а червоноармійці кинулись урозтіч. Полковник Сушко перехопив ініціативу бою і залишив більшовикам для відступу тільки одну щілину через глибокий яр, а на горі, з обох боків яру, поставив замасковані кущами кулемети. Скільки тут було посічено стрілецькими кулями очманілих червоних вояків — не злічити! Решта, не бажаючи лягати трупом у цій щілині смерті, підняла вгору руки й віддалась на ласку й розправу переможців. Комісарів, командирів і євреїв, як водиться, розстріляли, червоно-армійців росіян і мадярів одшмагали шомполами й пустили на чотири вітри, а полонених українців, нещодавно мобілізованих парубків із Чернігівщини, взяли до війська, перевівши їх через своєрідний іспит, що нагадував дуже давній прийом до Запорозької Січі. Замість питати, чи віруєш у Бога, перехрестись та прочитай "Отченаша", тут ставили тільки одне питання: "Як ти гадаєш — що треба робити з комуною?" — "Комуну треба розігнати!" — відповідали бадьоро хлопці, раді, що залишились живі. Цієї відповіді було досить, щоб кожного записували в якийсь курінь та сотню і повертали йому зброю.