— Тепер завертай ліворуч — чорта з два побачать вони нас із хуторів.
Чи ж скоро кінчиться цей недотепний водевіль, куди нас затяг
Кущ, як аматорів, грати невластиві вже нам ролі? Але що вдієш: на чиєму возі ідеш — того й пісню співай!
Я вже не почував ні свого натрудженого нутра, ні затерплих ніг, коли ми, зробивши гака верст з тридцять, виїхали на якийсь путівець, що привів нас до гаю, серед якого, на мій подив, виявилось кілька хуторів.
Повновидий місяць уже котився до заходу — було, мабуть, десь попівночі, коли ми опинились біля високих замкнутих дубових воріт і Кущ загрюкав кулаками у хвіртку. У дворі аж заходився від гавкоту розгніваний здоровенний псяра, і йому на відповідь завалували собаки аж на дальніх садибах.
— Чи той Микита вмер там, чи що? — сердито промовив Кущ, якому вже вривався терпець і боліли кулаки від марного стукання в хвіртку.
Нарешті почулось, як хтось сходить у дворі з ганку й обережно підступає до хвіртки.
— Хто там? — невдоволений, трохи охриплий зі сну голос.
— Та хто ж, як не Кущ, у таку пору.
— А-а-а… Чекайте-но, прив’яжу пса.
Широко розчинились ворота, і Мишинський увів у двір коні.
— У вас нікого? — притишено спитав Кущ.
— Бог милував.
З прочинених направо дверей хтось стурбовано виглянув і зник, а господар, кремезний, статечний чолов’яга, повів нас ліворуч у світлицю.
— Їсти будете?
— Та ні, нам не до їжі після того, як верстов із тридцять одмахали до вас манівцями, тільки спати хочеться, — відповів Кущ, скидаючи кожушка й почуваючи себе тут як удома, тоді як Мишинський поважно поклав на стіл свою гранату-булаву.
— А вчора чи позавчора був хто?
— Учора зрання троє кінних зайшло. Випили молока, взяли хліба й поїхали до Узина.
— Скільки звідси до Узина? — спитав я Мишинського.
— Верст двадцять, а то й двадцять три буде.
— Невже це вже їхній ар’єргард? — сам до себе проказав Кущ. — Швидко ж відступають, хоч і намірились в Узині нас упіймати!..
— Позавчора їх багато до Узина йшло: піхота, кінні, артилерія, — додав господар, а Кущ, думаючи далі про щось своє, промовив:
— Найлютіший звір — поранений… І хто ж то їх направив на хутори? То треба буде, Мишинський, розпитати, щоб було знати, кому дякувати.
— Безнепремінно! — кивнув головою Мишинський, вішаючи на кілка свою чумарку.
— Де ж вам застелити, щоб добре поспали здорожені? — почухав потилицю господар, якому, видимо, не доводилось укладати на ночівлю цілий штаб Куща.
— Стеліть долі, байдуже! — відповів Кущ, задоволений з тепла й затишку в хаті.
Поки господар вносив солому, рядна й подушки, я оглянув при світлі невеликої гасової лампочки світлицю. Усе як і має бути в заможного хазяїна на "одрубах": у кутку образи, накриті вишиваним рушником і з боків прикрашені паперовими квітами, купленими десь в Узині на ярмарку, на стінах фотографії, серед яких упадає в очі більшенька — з господарем у солдатському мундирі, коли той служив на "діствительній", і навіть великий портрет Іоана Кронштадтського У фіолетовій рясі з золотим хрестом висів на чільному місці стіни, залишившись, чи то за інерцією, чи зважаючи на кольорову красу олеографії, ще з тих часів, коли остання російська цариця-містичка наблизила цього протоієрея до царського двору. Лиш спинка одривного календаря з чорним силуетом козака на тлі жовто-блакитного прапора, прибита біля дверей, свідчила, що й сюди, в цю застиглу в Дореволюційних часах господу, пробився промінчик нових днів. Така була друга "нора" невловимого Куща, де він безпечно переховувався за більшовиків і за денікінців. Та всьому надходить кінець. Забігаючи наперед, скажу, що через півроку я випадково зустрівся в Києві з Мишинським, котрий приїхав сюди спродатись і скупитись, і той повідомив, що через три місяці після того, як нас мало не застукали на хуторі денікінці, більшовики наскочили в цій же хаті на Куща і, після короткої стрілянини, вбили. Мишинського не було при тій події, і він зацілів, бо в його анкеті хтось із більшовицьких місцевих керівників написав: "разложившийся элемент"…
А тим часом Кущ преспокійно спав, стомлений тяжкою дорогою і нервовим напруженням.
Рано-вранці ми прокинулись від несамовитого гавкання у дворі хазяйського пса й рипання дверей. Це прийшов пішки аж з хуторів той господар, у якого ми днювали вчора. Ще не од дихавшись з дороги й жваво жестикулюючи, він розповідав:
— Ото як ви поїхали, я й думаю собі: ну добре ж, як дадуть сімдесят шомполів — видержу! Ну, а як розстріляють… — дядько розвів сумовито руками, мовляв, тоді невдержка буде. — Щоб подалі від гріха, пішли ми з сином до дальніх хуторян, а тут і вони підоспіли. Так-таки на трьох санях, як і переказували мені з Узина.
Присідаючи й комічно кривляючись, хуторянин намагався цілком відтворити сцену денікінського обшуку, коли солдати з виставленими наперед багнетами на рушницях обережно ступили до хати й гаркнули піднести руки вгору; як жінка, що залишилась сама в хаті, перелякано підняла руки з рогачем, аж відсахнувся вбік крайній солдат, думаючи, що жінка хоче його вдарити; як шурхали багнетами під полом і на печі; як заглядали у дворі в клуню, повітку й навіть саж, а повернувшись до хати, сказали: "А все ж таки вони тут були!" — й прискіпались до жінки: "Кажи правду, хто тут був?" А жінка їм своєї співає: "Кажу ж, що були, а хто такі й куди поїхали — хіба мені те знати?"
— Отак, спіймавши облизня в моїй хаті, вони заглянули ще й до інших хат, а до крайньої, що стояла зовсім осторонь, де я був із сином, і не дійшли. Та хоч би й дійшли, — у нас тут усі хуторяни свої люди, не викажуть.
Господар вийшов із світлиці й одразу повернувся назад:
— Ходімо, добрі гостоньки, поснідаємо, бо час уже, — і повів нас у другу половину хати, де на столі вже стояло печене й варене.
Наливаючи самогон у такі ж синюваті чарки, з яких ми вчора пили в худорлявого хуторянина, котрий теж присів із нами до столу, господар промовив:
— Воно хоч і Пилипівка нині, та Бог простить, якщо трохи поскоромимось. Будьмо!
Хильнувши одну, другу й третю, господар журно проказав:
— Тепер і життя таке пішло, що сьогодні п’єш тую горілку, а завтра, гляди, хтось інший її питиме на твоїх поминках!..