— Чи не скажете, як нам втрапити до Мартинюка?
— А навіщо він вам? — спитав дядько, пильно оглядаючи нас.
Ми догадались, що це і є сам Мартинюк, і сказали, хто нас до нього спровадив.
Цього було досить, щоб дядько, промовивши глухо "умгу", запросив нас до хати.
Він поставив вила в кутку сінець і провів нас у світлицю, прикрашену рушниками на образах та на великому портреті Шевченка в шапці, а також багатьма фотографіями в рамках на стінах. Над одвірком світлиці була невелика поличка з книжками, що додавала Ще одну рису до позитивного враження, яке справив на нас господар своїм многозначним "умгу". За столом при світлі гасової лампи сидів підліток років п’ятнадцяти, син господаря, й читав. Коли двері рипнули, він підвівся й згорнув книжку, та я встиг глянути на палітурки її. То був Кащенків твір "Славне військо запорозьке низове", і я ще раз здивувався з популярності в народі цього, не такого вже майстра художнього слова Кащенка, старшого кондуктора Катерининської залізниці. Хоч на книжковому ринку вже помітний був своєю повістю "Мазепа" та іншими історичними творами набагато талановитіший кубанський письменник Олелько Островський, але не рівнятись йому до Кащенкової слави й великого впливу не тільки на молодь, а й на таких поважних літніх селян, як наші попередній і цей новий господарі.
Підліток, без батькового наказу, пішов із світлиці, а господар, сівши з нами до столу, по якій хвилині роздуму, спитав:
— Так ви куди хочете прямувати?
— Нам треба до Києва, але не залізницею.
— Тепер залізницею більше з Києва ідуть, ніж туди. Подейкують, що більшовики десь там напосідають на денікінців, тож деякі пани вже чкурнули з Києва. Залізницею вам не можна, та й Фастівським шляхом теж не випадає: можуть загребти в контррозвідку. Виходить, вам ніяк не обминути Узина.
Ми висловили подив, чому містечко Узин з великою цукроварнею вважають за найбезпечніше щодо присутності денікінців місце в цьому районі.
— Там, бачите, Кущ їм покою не дає. Він сам узинський, і хоч не сидить повсякчас в Узині, але навідується туди до жінки й малої дитини.
Ми з Романом зацікавились постаттю повстанського отамана Куща й з розповіді господаря дізнались, що це колишній узинський учитель. Під час війни його мобілізували, й він, закінчивши школу прапорщиків, став офіцером. Наприкінці шістнадцятого року Кущ попав в австрійський полон і повернувся додому лиш у середині вісімнадцятого року, за гетьмана. Одружився з місцевою вчителькою і до часу сидів тихо. Ніхто його не чіпав як недавнього полоненого, і він приглядався та помалу призвичаювався до нових революційних обставин. Так тривало до весни 1919 року, коли вдруге стверджувалась. на Україні радянська влада. Куща, як колишнього офіцера, мали мобілізувати до Червоної армії, але він на виклик до військкомату не з’явився, а, переховавшись якийсь час на ближчих до Узина хуторах та прислухавшись до настроїв селян, що були обурені більшовицькою "продразвьорсткою", здійняв протибільшовицьке повстання. Отут-то й виявився військово-організаційний та стратегічний хист колишнього підпоручика Куща. Він зібрав коло себе ватагу бойових хлопців, котрі раптовими наскоками на продзагони не давали вивозити з Узина та найближчих сіл хліб і воднораз жорстоко розправлялись з місцевими представниками радянської влади. На Куща не раз посилали карні експедиції, але Кущ був невловимий. Це пояснюється особливою організацією його ватаги, що вміла, в разі небезпеки, розсіятись і обернутись у мирних селян, а на перший поклик знову зібратись і несподівано вдарити на ворога. Сам Кущ зникав на хуторах, де в кожній хаті його чекали харчі, перехов і цілковита безпека.
Отак Кущ, то пірнаючи, то знову виринаючи, дошкуляв радянській владі, аж поки не прийшли денікінці. Та як тільки зчинилась бійка між ними й українським військом у Києві, Кущ одразу підняв повстання й проти денікінців. До них він застосував ту ж саму стратегію, що й проти більшовиків, але в самому Узині стало важче діяти: за денікінцями тягли руку деякі панки з адміністрації Узинської цукроварні. Однак Кущ кілька разів наскакував із ближчих сіл на містечко, а одного разу налетів і на саму цукроварню, взяв там цілий віз цукру, як контрибуцію, і загрозив тамтешнім панкам крутою розправою, якщо й далі будуть накладати з "ворогами України". Знаючи Кущеву невловимість, адміністрація цукроварні стала шануватись перед Кущем, і Кущ дав їй спокій. Останнім часом Кущ зі своєю ватагою став наскакувати на пасажирські поїзди з Києва.
— А це вже не війна, а таке як грабіж: його хлопці обдирають кожного в поїзді, хто по-городському вдягнутий…
Видно було, що такі акції не до вподоби нашому статечному господареві, бо так можна дійти й до його скринь, комор і засіків.
— Це вже скидається на комуну, комуна, комуні, кому дуля, кому дві…
Пригостивши нас доброю вечерею, господар застелив нам у світлиці на лавах з приставленими до них ослонами, а ранком, після сніданку, порадив нам наостанку:
— 1 вєе ж, як увійдете в Узин, — пильнуйте: зайдіть до якоїсь крайньої хати й спитайте, що там і як. Тепер по-всякому буває…
Коли ми виходили вже надвір, господар ще нам порадив:
— А Куща розшукайте й заявіться до нього, бо інакше, як не в самому Узині, то десь коло нього, буде вам клопіт з його хлопцями: Можуть подумати, що вас денікінці підіслали, та й, про всяк случай, розстріляти. Тепер і таке буває…
Ми спустились стежкою до берега Росі, перейшли, обережно ступаючи по нетривкій кризі, на другий бік і незабаром, сторожко озираючись навсібіч, видряпались на залізничний насип і перейшли колію. Звідси добре було видно містечко і високий димар Узинської Цукроварні.
У чужій ролі
Ми зайшли в третю від краю хату.
Біля столу сидів, про щось міркуючи, літній худорлявий дядько в чистій білій сорочці з селянського полотна, а коло печі поралась рябувата дебела дівка, видати, його дочка. Вона кинула на нас питливий погляд, трохи довше затрималась на моєму обличчі, потім знову, як ніде нічого, взялась за свої рогачі й чавуни.
Дядько підвівся з місця й для чогось пригладив обрідне волосся на своїй лисуватій голові.