Несподівані зустрічі
Отак без жодної збройної сутички, якщо не рахувати пострілу вгору денікінського вартового в Голендрах, рейд дійшов до містечка Погребища на Київщині, бо денікінські залоги зосереджувались на залізничних станціях та по містах, а на містечка й села в них не вистачало війська: його треба було кидати на приборкання повстань, що виникали то тут, то там, та й на фронті денікінській армії було непереливки.
Містечкова та сільська влада, яку настановили денікінці з куркулів та всяких колишніх панських посіпак, прочувши, що наближаються чи то "петлюрівці", чи то якась більшовицького духу ватага, розбігалася врозтіч.
Командування рейду вирішило дати козакам відпочинок на цілу добу в Погребищах, бо далі, мабуть, не минути боїв із ворогом.
Час було й мені з Романом відриватись від рейду й самотужки пробиватись до Києва — нашої кінцевої мети. Треба було припасти на дальшу самостійну дорогу харчів, і ми подались на великий базар у центрі містечка. Ми вже купили хліба, сала, круто зварених яєць, напились молока й пішли з базару, раз у раз проходячи повз козаків і старшин, котрі швендяли тут, також припасаючи й собі харчі для дальшого походу. На самому кінці базарного майдану я раптом зустрівся з колишнім полковником 15-го Шевченківського полку Панченком, про якого вже встиг і забути.
Панченко враз упізнав мене й командирським голосом почав на мене гримати:
— А ви чого це ще й досі не приєднались до мого куреня, в який перетворився наш полк? Негайно до куреня, інакше я накажу всипати вам двадцять п’ять шомполів!
Не знаю, що сталось зі мною, але обурення, гнів і огида так пройняли мене всього, що то ніби не я, а мій подвійник голосно відповів Панченкові:
— З того часу, як ви в нічному бою під Оратовом після перших пострілів помчали на коні назад, щоб отаборитись у вінницьких рестораціях, ви мені не полковник і я вам не козак! Я більше не буду йти з вами у бій-за якесь місто, щоб ви далі могли пропивати там у рестораціях Україну! Добувайте його самі, без мене, пане Панченку!..
Панченко аж рота роззявив: такої зухвалості від колишнього дисциплінованого козака, а потім інструктора-інформатора він ніяк не сподівався, йому навіть наснитись не могло, що станеться щось подібне. Коли він трохи прийшов до тями, права рука його потяглась до кобури, але й я зняв з плеча свою рушницю, заряджену на чотири набої, до того ж біля мене стояв Роман з явно неспівчутливим до Панченка виразом обличчя. Може, саме це спричинилось до того, що Панченко круто повернувся й сягнистими кроками мало не побіг кудись геть.
Правду кажучи, "шомполізація", хоч і не писана ні в яких статутах дисциплінарна кара, застосовувалась в українській армії: зрідка — до своїх за сон вартового або незвичайний випадок мародерства; Що ж до чужих — полонених китайців, мадярів та росіян — двадцять п’ять ударів шомполом по оголених сідницях заміняли розстріл. І чогось саме двадцять п’ять — не більше й не менше! Гадаю, що й до мене — "всипати двадцять п’ять шомполів" у Панченка зірвалося з язика скоріше як бажання образити інтелігентного "шпака", ніж реальна загроза покарати мене в умовах добровільного рейду по денікінських тилах.
Так воно чи ні, а щоб "одійти подалі від гріха", я й Роман подались мерщій з містечка, обриваючи тим свій останній зв’язок з армією УНР, з панченками та їхньою "шомполізацією"…
Ми поклали собі прямувати до Сквири, щоб там, спинившись у родині мого курінного Луцького, зорієнтуватись в обставинах Денікінського тилу й розпитати, яким способом ми змогли б дістатись до Києва.
У якомусь невеличкому селі на північ від Погребищ ми зайшли До хати, видати, незаможного селянина поїсти й трохи перепочити.
— А хто ж ви такі будете? — спитав нас господар, не бачачи на наших плечах денікінських погонів.
— Ми — дезертири, — відповів я, знаючи, що це звільнить нас від Усяких дальших розпитувань, бо така категорія озброєних людей — хоч би з якої армії вони дезертирували — викликає в українських селян співчуття й бажання чимось допомогти бідакові дістатись до Рідної домівки. На доказ свого "дезертирства" я зняв з плеча свою Рушницю й передав дядькові:
— Візьміть мою гвинтівку собі: вона мені вже більше не потрібна, а вам, може, знадобиться.
Розчулений господар узяв у руки мою кавалерійську вкорочену Рушницю, діловито оглянув її й сказав:
— Гарна гвинтівочка! З неї вийде добрий обрізан! — у захваті Процідив крізь білий ряд зубів і похопився: — А чого ж то ви стоїте? Сідайте, будьте ласкаві, до столу! Я зараз вам молочка принесу й смаження приготую…
Ми переглянулись з Романом, мовчки посміхнулись один одному й сіли за стіл терпляче дожидатись частування бідолашних "дезертирів"…
У другому селі, недалеко від Сквири, ми заночували, а ранком, перед тим, як вийти в дальшу путь, я вирішив позбутись і своєї австрійської сумки з харчами та білизною, яка ще надавала мені напіввійськового вигляду.
— Чи не дасте мені якоїсь звичайної торби взамін цієї, непотрібної вже тепер, сумки? — спитав я господаря, і той, не дуже вірячи в моє дезертирство й приглядаючись до мого інтелігентного обличчя (чи не паничик якийсь потайний?), за звичкою відповів так, як йому доводилось колись говорити з панами:
— Дав би з великим продовольствіем, ну тільки ж нема.
— Ну що ж — беріть цю сумку так, а речі з неї я розпихаю якось по кишенях, — сказав я і став виймати з сумки білизну й харчі. І тут дядька таки здолала совість:
— Чекайте-но: здається, в коморі залишилась якась заваляща, — і за хвилину він виніс із сінець добру торбину з рядна й подав мені:
— Звиняйте, я й забув про неї попервах… — і докинув до моїх харчів у торбу чималий шматок сала. Тепер діло вийшло й справді — з "продовольствіем"…
Десь опівдні ми підійшли до сквирської околиці. Я й Роман узяли собі за правило не входити в незнайоме містечко або місто просто з шляху, а воліли, мов вовки, заходити манівцями позаду садиб, щоб вийти через городи в двір, а далі й на вулицю.
Ми вийшли з чийогось городу, витягаючи мало не по коліна загрузлі в снігу ноги, непомітно через двір наблизились до хвіртки й злегка прочинили її, щоб озирнутись по вулиці, але враз же й зачинили: вулицею марширувала сюди денікінська сотня, мабуть, за місто на муштру…