Тільки демагог або політичний спекулянт може вбачати в цьому "ультиматумі" якісь ознаки класового ставлення подільського селянства до уряду УНР, бо тоді ще не було виразного розшарування в українському селі взагалі, а в селянському сході, де ухвалено цей знаменний "ультиматум", брали участь усі соціальні групи Великих Пашківців. Причина тут зовсім інша.
Бувши прифронтовою смугою під час Першої світової війни, де товклося безліч всякого військового люду, подільські селяни підпадали під деморалізуючий вплив різного наброду, з якого складалась усяка армія, тим більше така, яка гаразд не знала, за що вона воює, за що важить найдорожчим у людини — її життям. Притамована на якийсь час лють до всякого начальства, що гнало солдатів гинути чортзна за що в окопах тривалої війни, виливалась у розпач, у брутальну лайку, чого не могли не помічати й не засвоювати якоюсь мірою подільські селяни. Я сам був дуже вражений, коли в одній подільській селянській хаті почув, як молода мати матюкає свою трирічну дитину, зовсім не розуміючи гидоти своїх слів! Адже на Україні до революції не те що жінки, а й чоловіки не вживали навіть під час крайнього обурення цієї паскудної, так званої "московської" лайки. Коли я став пояснювати молодиці всю непристойність її лайливих слів, вона здивовано знизала плечима й невинно сказала: "А в нас солдати, як стояли тут за війни, раз у раз так казали, коли чогось сердились…"
Подільські селяни звикли мати якусь поживу від військових, а коли 1917 року став розвалюватись російський фронт проти Австрії, селяни й зовсім розжились, хапаючи покинутих на фронті коней, амуніцію й провіант. Це перейшло в них у звичку, і на кожне військо, Що проходило через їхню територію, вони дивились як на свою Потенціальну здобич, але що можна було взяти в остаточно зубожілій українській армії, крім вошей, до того ж тифозних? Ні, така армія не цікава з матеріального погляду й небезпечна як носій зарази! Куди там пускати її злиденних вояків до хат і, замість поживитись від них чимось, самим давати їм їжу й ночівлю. Не інакше, як ці міркування спонукали розважливих великопашковецьких дядьків висунути такий ультиматум недобиткам своєї "рідної" армії…
Усяка інша влада, не довго думаючи, дала б відповідь на цей зухвалий ультиматум кількома гарматними пострілами по збунтованому селу, і можна напевно сказати, що бунтарі, побачивши, що з ними не збираються жартувати, враз би змирились і позлагоднішали. Та не така була влада УНР, якій самій лишалося три чисниці до смерті, щоб зважитись на такий радикальний крок. Ще б пак: стріляти з гармат по своєму — хай і спантеличеному й деморалізованому, — але своєму народу! Ні, цього допустить ніяк не можна! І урядові представники вступили в ганебні переговори з представниками збунтованої волості… Унаслідок цих "перетрактацій" з’явився пакт, за яким волосні представники погодились перепустити через територію своєї волості українське військо з умовою, щоб воно якнайшвидше перейшло, не спиняючись ніде на ночівлі та перепочинок.
Десь через вісім чи дев’ять років по тому, в Харкові, тодішній столиці УСРР, відомий учасник тих подій Юрко Тютюнник, з яким познайомив мене Юрій Яновський, що працював з Тютюнником у Всеукраїнському фотокінокомітеті, коли той перейшов на радянський бік, розповів мені, що уряд УНР погодився на такі вимоги великопашківців, але сход Великопашковецької волості не "ратифікував" цього договору… Проте обійшлося без серйозних конфліктів, якщо не рахувати поодиноких випадків грабунку відсталих старшин і козаків.
Волох із своїми гайдамаками, що проголосили себе тепер "червоними гайдамаками", створив своєрідний тріумвірат із себе, далі — колишнього, одноокого тепер, "кошового" розформованої Запорозької Січі Божка, котрий, користуючись виїздом уряду УНР із Кам’янця-Подільського перед польською окупацією міста втік із в’язниці, де перебував, чекаючи суду над собою, та ще якогось мало кому відомого Данченка, який на лацкані піджака демонстративно носив відзнаку про закінчення університету, дарма що російська й українська інтелігенція зі справжньою вищою освітою уникала цього, й тому виникав сумнів, чи має підстави Данченко пишатися цією відзнакою…
Волох, мабуть, побоюючись збройної сутички з вірними урядові УНР військовими частинами, що почали входити до Старокостянтинова, не забарився податись разом із своїм тріумвіратом та "червоними гайдамаками" кудись на північний схід від Старокостянтинова.
Хоч від прибулих перемішаних частин різних дивізій і груп у Старокостянтин >ві стало тісно в приміщеннях, проте я й Роман почували себе досить вигідно в квартирі єврея-годинникаря, де господарі клали нас спати на ліжках, а не долі, й ранком та ввечері частували справжнім солодким чаєм. Проте жити далі в цьому провінційному місті не було чого, й одного ранку я й Роман, подякувавши господарям за гостинність, подались разом із великим потоком решток нашої армії до Старої Чорториї, куди, за чутками, виїхав Петлюра, а за ним поспішали й міністри та все, що лишилось живе від їхніх міністерств.
І знову жахлива картина нашої розпучливої трагедії! Чимраз більшає край шляху дохлих коней і людських трупів. Встановлюється справжня зима, хоч і не з великими морозами, та все ж відчутними в нашій благенькій одежині; випало чимало снігу, але біла пелена його, Що вкрила поля, скидається на саван, яким покривали колись мертвих…
Цей короткий період часу й поглядно невеликий простір української землі, що лишався ще від владою УНР, повелось у мемуаристів звати "трикутником смерті"; я теж так називаю його, аж ніяк не претендуючи на оригінальність назви цього сумного розділу моїх спогадів. Справді, це був трикутник смерті: на півдні — денікінці, на сході — підвладні їм галичани, що, як і ми, тануть числом, бо конають у тифозній гарячці, на заході — поляки, що загарбали вже Галичину й частину Волині, ніби не вороги нам тепер, але й не друзі. Від них можна всього сподіватись, як показав епізод із зустріччю з польськими уланами. Червоної армії близько нема, але десь вона, за чутками, розвиваючи свій наступ, уже наближається до Києва. Ніхто не знає нічого певного, бо не виходить жодна українська газета, хтозна, чи є ще в розпорядженні головного командування й Уряду УНР польова станція радіотелеграфу, яку я бачив у Вінниці влітку 1919 року, чи й ті живляться самими тільки чутками?