Наш ар’єргард покидає станцію, а денікінські кінні роз’їзди наближаються до неї. І в цей час товарний поїзд з кількома вагонами чобіт, призначеними для нашої дивізії, що так потребує одягу й взуття, прибуває на станцію Монастирище… Що це — дивовижне безглуздя й нерозпорядливість нашого українського інтендантства чи спритна шкідлива акція наших ворогів, що приховалися в ньому? Так чи так, а чоботи дістаються денікінцям.
Осінь у природі й осінь на душі
Жовкне листя й опадає, встеляючи шлях нашого відступу до Гайсина. З денікінцями трапляються лиш поодинокі сутички, бо головні їхні сили подались з Монастирища на північ, прямуючи вздовж залізниці на Козятин. Надійшла звістка, що наше військо покинуло Фастів і з боями відступає до Козятина. Чимраз більше поширюються у війську висипний та поворотний тифи. Нужа заїдає нас, бо ніде помитись і продезинфікувати білизну та одяг. Єдиний порятунок наш — це розводити на бівуаках багаття й, роздягнувшись до тіла, трусити над вогнем свою брудну білизну й одяг. Видно, як густо сиплються воші й тріщать у полум’ї. Та це мало допомагає: гниди лишаються, багато вошей ховається між швами, і цей постійний внутрішній ворог косить наші ряди в сто разів більше, ніж денікінські кулі й снаряди.
Уже далеко за Монастирищем я знайшов у поході писаря Максима, котрий їхав на возі поміж мобілізованими під обоз селянськими фурами позаду воза начальника зброї. Цей бідолашний наш зброяр, немолода вже людина, досі не має шинелі й тремтить від осінньої холоднечі, накрившись якоюсь старою рядниною.
Писар дуже зрадів, побачивши мене, бо вже два дні не знав, чи я живий, чи покинутий десь у полі під Бачкурином або Монастирищем — забитий чи тяжко поранений. Я сів на його воза й він почав мені розповідати про всякі чутки, що доходили до нього протягом Цих двох буремних днів.
Мій "максималіст" намагається максимально догодити мені: підсуває під мене більше сіна на возі, щоб м’якше було сидіти, дістає з своєї канцелярської скрині добрий шматок сала й кусень хліба, потім, оглянувшись навколо, чи нема де поблизу якогось старшини, добуває з-за пазухи пляшку перваку, що призначена в нього для внутрішнього й зовнішнього користування на випадок поранення, й каже пошепки:
— Ковтніть кілька разів — одразу полегшає на душі.
Про його турботи про мене під час спільних ночівель — годі й говорити.
Посуваємось ми на захід тепер поволі, і я мав змогу навчити козаків співати похідних пісень. Особливо подобалась хлопцям маршова пісня "Ми — гайдамаки", надто кінець її, якого вони з особливим піднесенням виспівували:
Не смійся, враже, — сотня поляже,
Тисячі натомість стануть до борні:
Із кайдан неволі, до життя й волі
Постануть знов потоптані раби!
І треба було бачити зворушливі сцени, коли ми, переходячи через якесь нове село, бадьоро співали одну з своїх маршових пісень. На вулицю вибігали дівчата, молодиці й літні жінки, і раптом хтось із них починав гірко ридати: то згадували матері своїх забитих улітку синів, коли виганяли "комунію": вони так само співали, як і ми, йдучи на смерть за "тую Україну"…
Не знаю, чому сподобалась не тільки козакам, а й полковникові Гроху-Грохольському веселенька стрілецька пісенька "Зажурились галичанки".
Кожного разу ввечері, напередодні ранкового виступу в похід далі, Грох-Грохольський викликав мене до себе й просив:
— Пане інструкторе! Хай завтра козаки, проходячи повз мене, співають "Зажурились галичанки". Ой, яка ж це хороша пісня!
І коли ранком наступного дня Шевченківський полк, виступаючи в похід із села, виспівував:
Не журіться, галичанки, бо ту є військові,
Вони краще обіймають, як стрільці січові —
Ті ж вас поцілують в уста малинові,
Карі оченята, чорнесенькі брови,
обличчя полковника Гроха-Грохольського сяяло добродушною усмішкою…
Взагалі цей полковник, незважаючи на своє польське прізвище, являв собою, на мою думку, той зразок, яким повинен бути старшина української народної армії: спокійний, урівноважений навіть під час великої скрути,' добре тямущий у військовій справі, він воднораз був вельми демократичний і справедливий — до нього міг звернутись будь-який козак чи мешканець села або міста з скаргою, і не було випадку, щоб Грох-Грохольський, уважно вислухавши, не розсудив по правді. Він майже не вдавався до дисциплінарних покарань і здебільшого обмежувався доганою. Але яка то була тяжка мука, коли полковник, хитаючи докірливо головою, каже:
— Як же тобі, козаче, не сором: б’єшся за волю України, а чиниш, як більшовицький або денікінський розбишака! Невже ти не розумієш, що ганьбиш і нашу армію, і нашу святу справу?..
Здається, не було випадку, щоб, вислухавши такий докір, провинний через якийсь час знову ловився на гарячому.
Не раз протягом свого довгого життя я згадував полковника Гроха-Грохольського, думаючи: і де ти поклав свою посивілу трохи ще тоді гблову, вояка з польською чи мішаною польсько-українською кров’ю в жилах, але з серцем вірного слуги України?..
Одного разу, коли я в якійсь справі зайшов пополудні до полковника Гроха-Грохольського, він приголомшив мене незвичайною новиною:
— Скидається на те, пане інструкторе, що незабаром будемо пліч-о-пліч воювати разом з "товарищами переплетчиками" (так полковник жартома називав більшовиків) проти денікінців.
— Як? — здивувався я.
— А дуже просто: більшовикам тепер самим непереливки, бо армія Денікіна підступає до Орла, і вони, цебто сам Ленін пропонує нашому урядові через латвійського посла укласти військову конвенцію й навіть обіцяє не тільки зброю, а й свої військові частини послати на наш фронт, щоб спинити наступ денікінців. Доведеться вам, пане інструкторе, розучити з козаками співати більшовицький "Інтернаціонал", якщо, звичайно, більшовики навчаться по-нашому співати "Ще не вмерла Україна", — закінчив, жартуючи, полковник, і я пішов замислившись.
Що ж — випадки, коли вчорашні вороги ставали союзниками, або навпаки — союзники ворогами, траплялись у історії не раз. Таж не так давно, 1912–1913 років, Болгарія, Сербія, Греція і Чорногорія, розпочавши вдало війну проти Туреччини, послабленої недавньою турецько-італійською війною, ще не закінчивши війни, перегризлись між собою за майбутні кордони, внаслідок чого Болгарія чимало Програла, а Туреччині пощастило повернути втрачений раніш Адріанополь. Чому ж не можемо й ми замиритися з більшовиками, воюючи проти Денікіна, який не хоче й чути слова "Україна"? Щоправда, безчинства першого приходу більшовиків на Україну, коли в січні 1918 року шовіністично розагітовані банди матросів і здичавілих в окопах Першої світової війни російських солдатів, під командою недавнього царського полковника лівого есера Муравйова, розстрілювали на вулицях Києва не тільки за українську мову, а й за посвідчення, писані українською мовою, під час другого приходу не повторились, Україна стала зватись Українською Радянською Соціалістичною Республікою, виходив більшовицький офіціоз українською мовою "Більшовик", журнал чи альманах "Музагет", незалежний орган української інтелігенції, та зрідка книжки української художньої літератури, досить бідної на той час, але партія боротьбистів була цілком тоді вже на боці радянської системи й навіть її член, Гнат Михайличенко, був наркомом освіти, цебто школа, освіта, культура й театр, ці головні здобутки революції, лишались в українських радянських руках. Не було масових розстрілів на вулицях Києва, як у січні й лютому 1918 року, але не байдикувала й ЧК, в якій керівну ролю грали тоді євреї, мстячи українцям взагалі за єврейські погроми, вчинені не тільки регулярними частинами УНР, а й усякими повстанськими отаманами-"батьками" на кшталт Самуся, Струка, Ангела та різними пройдисвітами. Отож під категорію петлюрівців і петлюрівщини можна було легко попасти й першому-ліпшому свідомому українському інтелігентові, робітникові й селянинові. Розправа з повстанськими селами була нещадна: розстріли й спалення хат.